Душа окаянна. Дарина Гнатко

вроду твою нечестиву, то на все згодиться, та, може, й не вгледить нічого. – Отець Сава відтрутив від себе доньку й вдоволено всміхнувся. – Але ж як заповажають мене всі, коли дізнаються, що зять мій є полковник Ковальський. Та інші попи луснуть від заздрощів, коли довідаються, яких висот домігся диканський батюшка, панотець Сава Красногляд, з ким породичався.

      Марта мовчала, тільки зиркала налитими слізьми та ненавистю очима, собі присягаючись, що не полишить цього його злочину без помсти.

      – Я помщуся, – видихнула вона нарешті, з ненавистю видихнула, мало не плюнула словами цими злими у вгодоване лице батька. – Таким брудом та соромом покрию ваше та своє ім’я, що не пишатись ви будете перед попами, а від сорому дременете в найдальше село.

      Отець Сава нахмурився.

      – Що се ти балакаєш, бісова дівко? – з тривогою запитав, зазирнувши в палаючі очі доччині, але Марта промовчала, зачувши бабин голос.

      – Вариво готове, батюшко, – гукнула та, чалапаючи з череп’яним глечиком у руках. – Нехай тільки трішки охолоне.

      Марта позирнула на неї недобре й повільно підвелася з колін, заплаканими очима простежила за тим, як відносить знахарка глечик до столу й обережно наливає гаряче зілля в невеличку скляночку. Запахло травою, надто полином, його особливою гіркотою, і Марта здригнулась. Страшне то було, кляте зілля, у ньому смерть чаїлася для її ненародженої дитини, що мала жертвою лягти на кривавий вівтар гордовитих замислів свого лютого діда. А вона – мати – не могла захистити його, дитятко своє. Тільки помолитися, але й молитва не йшла до її затемненого ненавистю серця. Лишень одне торкалось її серця – чорна хмара ненависті. Страшно то, зовсім не по-Божому, та інакше вона не могла.

      Баба-знахарка простягнула їй скляночку.

      – Випий, дитино.

      Марта відповіла злим поглядом і похитала головою.

      Знахарка поглянула на Красногляда.

      – Пий! – похмуро наказав той Марті з натиском у голосі і раптом опинився поряд, ухопив дочку за руку й просичав прямо в залите слізьми лице. – Пий, тварюко, інакше сам заллю тебе цим зіллям.

      Марта вперто захитала головою.

      – Ні!

      Ще мить, і розлючений Красногляд жбурнув Марту на ліжко з такою силою, що в неї заболіло все тіло. Вона заметалась, запручалася в його дужих руках, хотіла крикнути, та горло боліло нещадно.

      – Лий в неї зілля, Вівдю!

      Марта хрипко загарчала, запручалася з новою силою, та не дарма ж панотця Саву кликали причащати одержимих нечистим духом, котрі з такою силою зціплювали зуби, що аж щелепи скреготали. Боляче, немилосердно вп’явся він пальцями в лице дочці, примушуючи розтулити рота, і як не пручалась та, як не боролася відчайно, та переміг сильніший батько, й огидна, гірка рідина потекла їй в рота, змушуючи кашляти, захлинатись, але ковтати, ковтати ту огиду й тим убивати дитину.

      А батько хрипів над нею.

      – Давай, Вівдю, ще! Вона ж половину пролила!

      Вівдя засумнівалась.

      – Не знаю, батюшко, померти може.

      Отець Сава позирнув на затихлу Марту.

      – Нічого