Душа окаянна. Дарина Гнатко

і тихо запитала:

      – І не страшно вам гріха отаке робити?

      Вівдя знову знизала плечима.

      – А що ж мені його боятися, пані попаде, коли й чоловік ваш, піп, служитель Божий не страшиться його? Гріхи, їх на те й вигадано, аби скоювати, а потім каятись, інакше що ж піп у церкві пороблятиме?

      – А діти у вас є?

      – Є, – позіхнула Цапчиха, – синами Бог не нагородив, а вже дочками обсипав, мов снігом, а ще онучат цілий хутір.

      – І не шкода вам чужих діточок губити?

      – Не шкода, – холодно відгукнулася знахарка, і Васса здригнулась, уражена бездушністю цієї жінки. Хотіла ще щось сказати, та на ліжку своєму заворушилась Марта, і Васса кинулась до неї, зазирнула в вічі.

      – Мартуню, донечко!

      – Мамуню, як ви? – Марта нахмурила чоло, з тривогою поглянула на матір, на її розбите лице.

      Васса тільки рукою майнула.

      – Та то пусте, доню. Заживе воно, як на тій собаці. Ти скажи краще, як ти? Як почуваєш себе?

      – Не знаю, – непевно відказала Марта й болісно, запитливо поглянула на маму, мов та єдина могла знати, який біль розриває зараз її серце. І Васса знала, серцем материнським добре чула, і мало не розривалося воно від гострого болю за дочку рідненьку.

      Марта знову заплющила очі, відчуваючи дивне хотіння спати, а з мамою було так затишно, і покійніше робилось на її збентеженому, наляканому та одинокому серці. А бездушна вона таки, бо ж як може кортіти їй до сну, коли десь у глибинах її єства гине отруєна знахарським зіллям її дитиночка. Дитя Микитине. Маленьке створіння, яке могло б уродитися, з буявим русим чубом та сірими оченятами, в батька, або ж успадкувати її, Мартині, риси. Часточка Микитина, вона б простягала до неї рученята, зорила б зірочками очей та квітла б янгольською усмішкою. Дитинко рідненька, гинеш ти зараз, беззахисна кровиночко, вбита ворожою рукою рідного діда. І вона – Марта, мати – не могла нічого вдіяти, лежала тільки, слабка не знати чому, дослухаючись до чогось. А до чого ж то? Чи не до крику сокровенного своєї ненародженої дитини, який мала б почути не слухом звичним, ні, а чимось набагато глибшим – серцем своїм? І вдавалося Марті, що чує вона його, той тихий, відчайний та безпорадний крик свого дитяти, що линув до її серця закликом про допомогу.

      – Мамо, – заметалась Марта у тому напівсні, зашепотіла гаряче: – Мамуню рідненька, дитя моє…

      Васса ухопила її за руку.

      – Що дитя, доню?

      – На допомогу кличе, – видихнула Марта, розплющуючи каламутні очі й вдивляючись у рідне лице мамине, що миготіло перед нею, мов ув імлі туману. Раптом вона відчула, як обривається щось усередині неї, і тіло заполоняє біль, а пальці впинаються в м’яку материну руку. – Мамуню!

      – Що, що, Мартусю? – Мамин голос, схвильований, турботливий та ніжний, на якусь мить перекрив відчайний крик її дитини, і Марта заметалась.

      – Дитя… гине… – прохрипіла вона, відчуваючи, як лине з її тіла гаряча неспинна хвиля, вологою намочує сорочку. – Мамо, мамо, що це?

      Усе навколо неї закружляло, а сама вона почала швидко падати в темну широку прірву, стрімко скочуючись кудись донизу.