Душа окаянна. Дарина Гнатко

дужі гайдуки полковника й поставали коло дверей. Потому ступив усередину й полковник, під ручку ведучи Марту з пустими очима та байдужним виглядом. Жінки ледь чутно вражено зітхнули, забачивши на стрункій постаті попівни нову шубку з розкішного хутра чорно-бурої лисиці, й на якусь мить забули про нещодавню новину. А ось пан той полковник їм не сподобавсь. Сказати б, яка вже Марта красуня, а який той дядько – підтоптаний, мужицького вигляду, на пана ж справжнього й геть-то не скидається. А ступає, погляньте, як поважно, мов павич біля пави. Та поява високої, вкутаної до брів у хутра панни Марії вразила їх ще більш, бо панна та, пихата й набундючена, як увійшла до святих стін церкви, так ні разу жодного лоба не перехрестила й не вклонилася до святих ікон. А коли баба Терентівна, удовиця кошового козака, який поцупив у католиків єрусалимського хреста, що його вся Диканька вважала за велику святиню, наблизилась до панни з отим самим хрестом, щоб і поважна гостя приклалась до святощі, та від неї гайнула так, що й нечистий від ладану такечки не втікав.

      – Хреста святого цурається, – вражено прошепотіла баба Терентівна й швидко захрестилась. – Господи помилуй! Апокаліпса апостола Івана! Антихрист у церкві святій!

      Глухуватий дід Зінько гаркнув чи не на всю церкву.

      – Га? Де антихрист? Ото в хутрах?

      Діда зашикали, й почалась відправа, кожне слово якої панотець Сава вже такеньки виводив, немов перед архієреєм. А люд не так до вівтаря погляди свої звертав, як до килимка, що був простелений біля правого криласа й на якому відстоював відправу полковник. Молився він гарно, хрестився широко, вклонявся низько, а ось Марта стояла поряд, мов заморожена – перехреститься раз і наче засне на якийсь час, що й могутні голоси батька та диякона не спроможні були пробудити її від того напівсну. І стояла вона, як сновида, не бачила нічого й не чула, а тільки дивилась на іконостас, на вівтар, з котрого не раз виходив Микита, і минулого Різдва він теж з’являвся з вівтаря, а зараз… Зараз Микита далеко, десь у Києві, у монастирі, дитятко їхнє загинуло від поганського зілля жадібної до грошей баби-знахарки, а сама вона волочить життя своє це тільки заради мами. Бо якби не вона, рідненька, не жила б дівчина на цьому світі життям пустим та клятим. Серце та душу пече ненависть, яка не полишає її навіть у цю ніч, коли страшно й думати про грішне. Як на те ще й пан цей стоїть поряд, очі б його не бачили, – позиркує вологим оком, видко, припала йому до серця, то й зі сватанням не забариться. А для Марти не було б зараз нічого жаданішого, аби зробитися огидною для цього пана полковника, викликати в нім таку огиду, щоб і дорогу забув до Диканьки. А воно ж ні, он мало не дрижить увесь, торкаючись її, та ще дарунок цей привіз, оцю шубу. Ще й у церкву батько примусив її зодягнути, аби люди не Богові молились, а шубу її тую обдивлялись та пана полковника з його сестрицею. Чи помічають вони, що стоять, мов ті образи, хоч молись на них?

      Закінчилася служба вранці, ще до сходу сонця. Люди висипали з церкви, та розходитись не поспішали, чекали на вихід пана, позиркуючи на його багаті сани, що стояли