Ги-ги-и. Юрий Винничук

так і не переспавши, я саме у цю вирішальну хвилину відчув до неї такий непереборний потяг, що готовий був мчати на дах і там під кулями кохатися з нею на зло ворогам.

      І, може, я б так і вчинив, але у цю хвилю пролунав гуркіт на даху і голос Рузі:

      – Тату!

      – Гов!

      – Я лечу!

      – Царство і тобі небесне.

      Рузя впала разом із кулеметом.

      Стрийко повернув повільно свою голову від вікна, і я побачив у його роті повно крові. Тіло його важко осіло на підлогу.

      Я підхопив дубельтівку і збив якомусь поліцаєві кашкета. На більше, видно, ця зброя і не претендувала.

      У дверях мужньо боронилися моя матінка з Максом, але сили були нерівні. Поліція дуже хотіла хоча б частину нас захопити живими і стріляла понад голови. Та коли матінка наштрикнула одного, мов галушку, на вила, розлючені поліцейські розпанахали їй кулями живота.

      – Бандити! – щиро обурився Макс і кинувся в атаку з вилами.

      Кінець вже було видно. Я хутенько відскочив од вікна, чиркнув сірником, і в підвалі бехнуло полум’я.

      Знадвору пролунав передсмертний крик Макса.

      Я підняв з підлоги поліно і зі всієї сили гаратнув себе в чоло.

8

      Що було далі, я дізнався на суді.

      Судили, звичайно, тільки мене, бо я один і вижив. Докази згоріли дотла, і я вперто грав вар’ята, вдаючи, що не розумію, чого від мене хочуть.

      Я свого домігся. Мене визнали хворим і відправили в божевільню на Кульпаркові.

      Зараз я сиджу коло вікна і милуюся зимовим парком. Падає дрібненький сніжок, каркають ворони, на мені чиста піжама, а на колінах – тарілка з манною кашею. Життя прекрасне.

      Коли розвесніє, я попрошу санітарочку Олю вивести мене на прогулянку в сад. Я поводжу себе так чемно, що весь персонал не може надивуватися, як я міг раніше чинити такі страшні злочини. Дехто навіть каже, що я страждаю тільки тому, що зостався живий, от на мене одного й спихнули все.

      Санітарочка Оля приносить мені цукерки, гладить по голові – та приказує:

      – Такий молодий, такий гарний, а тяжко хворий!

      Я пробую лизьнути її в руку, а вона ховає її за спину і сміється.

      Санітарочка Оля скаже: «Він заслужив», – і виведе мене навесні прогулятися. На той час у мене під піжамою сховані будуть штани і сорочка, щоб перебратися.

      – Дивися, щоб головний не помітив, – усміхнеться старша сестра до санітарочки Олі і відімкне двері.

      Ми будемо йти повільно, дуже повільно, адже я за рік і ходити відвик. Санітарочка Оля триматиме мене попід руку і приказуватиме:

      – Обережно, ямка… обережно, горбик…

      Там, в глибині саду, за густими кущами я усміхнуся санітарочці Олі, візьму її обома руками за горло. Шийка у неї тоненька, лебедина. Хрящики легенько так хруснуть, і тіло її, маленьке і тендітне, повисне мені на руках.

      Може, я поцілую її на прощання, а може, ні.

      Хутенько перевдягнуся і, зіп’явшись на розлогу липу, опинюся на мурі. Прощальний погляд на дім вар’ятів і – вітай мене, воле!

      А поки що – зима. Я чемно жую свою кашу, а коли санітарочка Оля питає про добавку, я спритно лизькаю її долоню й кажу:

      – Ги-ги-и!

      1978