Ги-ги-и. Юрий Винничук

то все це зосталося на стадії підозри.

      Пан бурґомістр уважно подивився на мене.

      – Важко повірити, що людина з таким інтелігентним виглядом могла творити щось подібне. Скажіть, чи вважаєте ви себе здоровим?

      – Так. Тутешні лікарі творять дива. Шкода, що в Україні так мало знають про наш Кульпарків.

      – І чим ви займетесь, коли покинете ці стіни?

      – Я мрію вступити до медичного інституту, вивчитися на психіатра і повернутися назад на Кульпарків, щоб якнайбільше вар’ятів стало щирими патріотами нашої Вітчизни!

      Цими словами я викликав сльози розчулення у цілої депутації. А той прибацаний, що нацюняв на підлогу, заліз під стіл і став витирати сліди свого гріха книжкою «Хімія в побуті».

      – Панове! – звернувся бурґомістр до лікарів. – Саме таких людей потребує наша багатостраждальна ненька!

      І потиснув мені руку.

      Санітарки тулили мокрі хустинки до носа і кліпали очима.

      Після цього пан бурґомістр обвів радісним поглядом усіх присутніх вар’ятів і сказав ще раз:

      – Панове! – Так до нас ще ніхто не звертався. – Панове! Наближається вирішальний день: бути чи не бути нашій неньці Україні. І день цей настане післязавтра. В неділю весь свідомий народ у єдиному пориві кине свій голос за своїх обранців. Усі на вибори! – таким є гасло кожного патріота, і я звертаюся до вас, тих, хто волею долі вирваний із щоденного виру життя. Ви все ще залишаєтеся громадянами України, а тому повинні виконати свій священний обов’язок. У неділю сюди приїде телебачення і зарубіжні спостерігачі. Вам надається висока честь відкрити в себе виборчу дільницю.

      Оця промова дещо ошелешила лікарів.

      – Знаєте, пане бурґомістр, – сказав головний лікар, – у нас тут ніколи дільниці не було… Ми для цього не маємо жодних умов.

      – А це тому, що раніше їх за людей не мали! – радісно проголосив бурґомістр. – А я в них вірю, як у самого себе. Нинішній і завтрашній день можете з успіхом присвятити впорядкуванню дільниці. Слава Україні! – гукнув він на прощання і покинув нас.

      Відпровадивши гостей, стурбовані лікарі повернулися до читальні:

      – Всі хворі вільні, крім вас, пане Штунда, і вас, – тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: – Маємо неабияку проблему. Наша лічниця якось не пристосована для святкових подій. Мусимо подумати, як її оздобити.

      – Тепер така хвиля по цілій Галичині, щоби ставити всюди пам’ятники і вішати портрети, – сказав пан Гольцман, спеціаліст з жіночих хворіб. Недавно він запустив козацькі вуса і почав учити українську мову. – А ми мусимо бути на хвилі, інакше нас змиє…

      – Воно то так, – зітхнув головний, – але в нашому закладі будь-який портрет виглядатиме, як насміх. Повісимо Шевченка – прийде УНСО і наб’є нам писки, повісимо Хмельницького – те саме нам зробить УНА.

      – Треба когось не такого значного вішати, – сказав доктор Філюсь. – Може Марка Вовчка?

      – Ой, ні! – скрикнув головний. – Тоді будемо мати справу з Союзом Українок.

      – Певно