Ги-ги-и. Юрий Винничук

бачив, аби вони звідси виходили.

      Стрийко значуще перезирнувся зі своїми гавриками, а я продовжував:

      – Частуємо їх м’ясцем, а залишки м’ясця продаємо на ринку. А ще ж виварюємо мило з дуже доброякісних кісток і тлущу. Може, чулисьте про мило «Китайський помаранч»?

      – Чого ж не чув. Це найліпше мило, яке є. Я й сам часто ним користуюсь.

      – Так ото ми його й варимо. Хоча, правда, не користуємося.

      – То ви його варите з тих кісток, що відділяєте від того м’яса?

      – Еге ж.

      – А м’ясо у вас з’являється після того, як кудись пропадають нічліжани?

      – Маєте рацію.

      – А нічліжан годуєте м’ясом, яке з’явилося після того, як звільнилося місце після їхніх попередників?

      – І які ж бо ви, стрийку, дотепні! – вигукнув я захоплено.

      Стрийко задумався. Троє лайдацюр і собі наморщили свої приплюснуті чола, вдаючи, що сильно думки їх пригнітили.

      – Гм-м… – нарешті промимрив стрийко. – То ти хочеш мені запропонувати спілку?

      – Ви, стрийку, так якби мої думки читали.

      – А не боїшся, що я продам вас?

      – Нє-а.

      Стрийко здивовано підняв брови:

      – Чому?

      – Бо ми з Максом неповнолітні, і суд вирішить, що то нас матуся збила з праведного шляху. Але й матінка до цюпи не попаде, бо занадто мудра. Зачинять її в палаці культури для вар’ятів, а нас випустять на всі штири сторони. А тоді, дорогенький стрийку, зачнуться для вас судні дні. Тлущу на вас багацько, мило буде люксусове.

      Стрийко скривився.

      – Ну, добре. Я згоден. А ви, мої любі діточки?

      Любі діточки одразу ж закивали головами. Мені сподобалась їхня маломовність. Ми потиснули одне одному руки, і стрийко мовив:

      – Ну, таке діло не зашкодить і обмити. Ходімо до хати.

      Стрийна накрила на стіл. Стрийко видобув з креденса якусь мохом порослу плящину і розлив по келишках. В житті ще не доводилося мені пити бридкішого пійла. Певне, що й покійник скривився б, якби хто хлюпнув йому тієї зарази на губи. Закусив я квашеним огірком, бо ті вареники з м’ясом, що з’явилися на столі, довіри в мене не викликали.

4

      Відтоді пішло наше діло так вдатно, що заробили ми доволі грошенят і стали вже обмислювати, як нам розширити виробництво. Не обходилося, правда, і без сварок, бо і стрийко, і наша матінка ніколи не обминали нагоди, щоби одне одного в дурні не пошити.

      Одного разу мама й кажуть стрийкові:

      – Слухай, Льондзю, а чому б нам не породичатися?

      І прийшла оце якраз черга, аби я мовив пару слів за стрийкову доню, котра мала вже сімнадцять літ і вважалася на виданні. Звали її Рузя. То було придуркувате від народження створіння, котре годилося б тримати на темнім стриху, аби вона порядних людей не полохала.

      Уявіть собі худющу, позеленілу, а на додаток того всього замало, ще й вусату баберу. І ото на такій немитій мармизі мене зібралися обкрутити. Я вперся руками й ногами:

      – Та ж вона страшна, як світ соціалізму! Коли я її бачу, у мене все опускається і гикавка бере.

      – Сину мій! –