Ги-ги-и. Юрий Винничук

лікар спробував тлумачити:

      – Бачите, це така авангардова течія в мистецтві, внутрішній стан людини зображено на портреті іскрами. Депутат Цвібак горить і рветься в бій.

      – Кабіни у вас оригінальні, – сказав бурґомістр. – Буфет багатий. Це дуже добре, що ми закінчимо наш візит фуршетом.

      Лікарі отерпли, а Штунда враз пополотнів.

      – Взагалі ми… е-е… – мимрив щось головний, – приготували для вас дещо… але не тут… а…

      – Нічого. Нам тут подобається. До того ж, ми відчутно зголодніли.

      І гості обступили буфет.

      – О, канапки з ікрою! – захоплювався бурґомістр.

      Ясно, що всі в першу чергу розібрали саме канапки. Лікарі проковтнули язики і чекали скандалу. Штунда закотив очі на стелю і щось мимрив: чи то молитву, чи то монолог Вотелло.

      Та коли канапки почали щезати в ротах, а не пролунало жодного вигуку здивування, я подумав, що сталося диво і Господь перетворив фарбовану манку на ікру. Я не стримався і теж узяв канапку. Чуда не було. Це таки манка.

      Головний зиркнув на мене з надією. Я шепнув:

      – Манка.

      І в нього на чолі виступив піт.

      – Які смачні канапки! – хвалили гості й наминали все підряд.

      Коли ж вони почали хрумтіти «бананами», я подумав, що ось-ось станеться врешті скандал. Хтось обуриться. Хтось гаркне: та це ж качани!

      Ніхто не гаркнув.

      Штунда вже почав розкорковувати «шампанське», і воно стріляло за всіма законами фізики. Санітарки принесли келихи. Лікарі, не вірячи своїм очам, наповнили й собі. Вони дивились на чай з карбідом, який газував і пінився, та й думали: хто ж тут вар’ят?

      Бурґомістр виголосив:

      – За здоров’я української психіатрії!

      Я й сам пригубив те пійло – ріденький чайок з газом. Цього разу Господь не перетворив води на вино.

      Банани і канапки зникли, «шампанського» було багато, і гості виразно хмеліли. Лікарі вдавали, що й вони щось відчувають.

      І тут я вловив якийсь запах. Не якийсь. Це був знайомий запах міського туалету. Я глянув на кабіни і з жахом побачив, як з них виходять двоє гостей, защіпаючи штани. За ними подалися й інші. Запах посилювався.

      – Курчий син! – скрикнув Штунда, маючи на увазі того, хто лежав під сподом зі шприцом і мав штрикати кожного, хто забажає у кабіні справляти потребу. – Чи він заснув?

      – Ну, то підіть розбудіть, – сказав я.

      За хвилю почувся крик, і з кабіни, підтягаючи штани, вистрибнув один із гостей.

      Штунда з’явився сяючий, потираючи руки.

      – Все в порядку. Я ж наказав йому штрикати хворих. А не гостей. От він і спасував.

      – Що нам з ними робити? – забідкався головний лікар. – Вони ж зовсім п’яні.

      – Карбід робить свою справу, – тішився Штунда.

      – Це вже не жарти, – сказав доктор Філюсь. – Коли вони почнуть буянити, ми змушені будемо втрутитись.

      Гостей уже добре розвезло, й вони почали співати і чіплятися до санітарок, вигукуючи:

      – А подати сюди хористок!

      Кількоро добивались до кабін, в яких зачинився