Ги-ги-и. Юрий Винничук

секреції. Жодної шкоди для здоров’я. А до всього цього – таця з зеленню петрушки, селери, кропу…

      Пан Гольцман узяв Штунду під руку і спитав стишеним голосом:

      – Зелень… Звідки ви візьмете зелень?

      Так само стишено Штунда відповів:

      – Не переживайте. Вся зелень так само природного походження. Спритність рук і жодного шахрайства. У нас тут є такий спеціаліст з витинанок. Може в три секунди вирізати з газети ваш портрет. А нарізати з кульбаби і подорожника листя петрушки чи кропу – йому раз плюнути. Зате подумайте, як буде вражена висока комісія, побачивши такий стіл!

      Обличчя лікарів зблиснули радістю.

      – Пане Штунда, – сказав Філюсь, – ви вартуєте кращої долі. Зайдіть до мене ввечері на келишок дистильованої води.

      – З великою приємністю, пане дохтор. Але я ще не скінчив. В буфеті ще буде шампанське.

      – О, Боже! – вжахнулися лікарі. – Ви нас обдерете до нитки!

      – Ні-ні, ви не те подумали. Шампанське я виготовляю власноручно. Маю чудову рецепту: чай з карбідом. Потребую тільки десять порожніх пляшок з корками.

      – Я завше казав, що земля наша повниться талантами! – вигукнув пан Гольцман.

      – Я подумав про одну проблему, – сказав пан Філюсь. – Коли хворі почнуть заходити у ці ваші кабіни для голосування, у них може прокинутись здоровий інстинкт. У нас є різні пацієнти. Що буде, коли хтось із них сяде справляти потребу?

      – Я про це вже подумав. Там під сподом буде моя людина з шприхою. І щойно хтось захоче всістися, то враз дістане шприхою в самі… знаєте, куди.

      Пан Штунда мав рецепти на всі життєві випадки. Коли лікарі розійшлися, він підійшов до мене:

      – Влодзю, я тут вирішив організувати невеличку концертову програму. Покажемо фінальний акт «Вотелло», танець маленьких лебедів і кілька пісень. Вотеллом буду я, на Диздимону вмовив Гафійку, жи на кухні бульбу чистит. Але, видиш, слів я не пам’ятаю, а тут нема тої книжки. Може, ти пригадаєш, що там той Вотелло Диздимоні казав?

      – Казав, щоб призналася, чи спала з тим, як його…

      – З Яськом. То я пам’ятаю. Але що на то Диздимона?

      – Жи спала, але тільки їден раз.

      – А то стерва! Так я і думав! Після того він її дусит?

      – Так, але вкінці вона ще співає, – пригадував я.

      – О, власне! Напівзадушена! То не дурний хлоп писав. Я ті, Влодзю, вповім, жи я на тім дуже добре розуміюсь. Коли я дусив свою жінку, вона обзивала мене різними поганими словами. І не стрималася ані на мент! Я їй кажу: мовчи, холєро, бо ті задушу. Ну і таки мусив. Така була з неї вредна баба.

      – Я думаю собі, чого ви за того Вотелло взялися. А то все з життя.

      – Так, Влодзю, я пережив багацько.

      – Але, пане Штунда, де ви взяли малесеньких лебедів?

      – Маю шість дистрофіків. На людей вони вже не подібні, але лебеді з них – перша кляса. Ага, ту в нас є ще один вар’ят, добре співає, але не знати, якою мовою. Може б, ти його переслухав, бо не знаю, чи варто випускати на сцену.

      – Ну і де він?

      – Ходи в сусідню палату. Я їх там загнав слова вчити.

      В палаті з десяток хворих вгризалися