Книга змін. Андрей Цаплиенко

як, оці тебе «Цапом», виявляється, називають?

      І в мене склалася картина. Вони бачили включення. Після нього минуло близько чверті години. Якраз приблизно п’ятнадцять хвилин потрібно, щоб визначити місце включення й дістатися пішки від будівлі СБУ до центральної площі Луганська. Вони йшли за мною, за всією нашою групою.

      Вадим не став чекати на мою реакцію.

      – Вони пройшли вперед. Швидше в машину, поїхали!

      Нас урятувало тільки те, що на місці не виявилося ні сріблястого «ніссана», ні інших хлопців із технікою. Тих, хто шукав мене, це ввело в ступор. Поки вони шукали «ніссан», ми заскочили в джип Вадима і стали кружляти луганськими вулицями, намагаючись визначити, чи є за нами «хвіст». Не було. Я набрав номер оператора на найманій квартирі:

      – Швидко збирай речі! Треба валити з міста.

      Мого тезка Андрія не треба було просити двічі. Через п’ять хвилин він уже стояв зі своїм і моїм рюкзаками біля коричневих дверей луганської багатоповерхівки.

      – Швидко, швидко! – поквапив його Вадим. – Я їх знаю. Вони нас шукатимуть.

      Ще одне коло містом. Я встиг попередити товаришів, щоб у жодному разі не поверталися на площу.

      – Чому?! – зі злістю вдарив Вадим по кермовій колонці. – Чому я, як заєць, маю звідси тікати?!

      Це була його батьківщина.

      Ми прямували до виїзду з міста. Я зробив ще один дзвінок – попередив місцевого журналіста, з яким устиг потоваришувати, про те, що за нами полюють. Він, темпераментний юнак, вигукнув спересердя:

      – Давай я зателефоную в міліцію! Давай, скажу начальникові, що вам погрожують! Начальник наш, він патріот!

      Я перезирнувся з Вадимом. Той заперечно похитав головою. До міліції довіри не було. Один, хай навіть дуже хороший начальник більше не міг відповідати за всіх своїх підлеглих.

      – Скажи мені, в якому напрямку ви їдете? – кричала телефонна слухавка. Я прикрив мікрофон.

      – Скажи йому, що їдемо в бік Тореза, – самими губами вимовив Вадим.

      – Виїзд у бік Тореза, – сказав я в телефон, – ми їдемо туди.

      – Зрозумів, – весело сказала слухавка. Мій товариш щиро хотів мені допомогти. Але в щирості намірів його друзів із міліції я сумнівався. Якби не місцева міліція, то не було б у місті п’яних людей зі зброєю і темних стосів покришок навколо захоплених будівель. Неважко здогадатися, що з міста ми виїхали іншим шляхом.

      Ніч підморгувала за вікном жовтими вогниками нечастих зустрічних автівок. Наш джип підкидало на вибоїнах. Щоразу, коли машина бралася лічити ями, Вадим лаявся. Але лютився він не на дороги.

      – Я ж тут навчався, потім працював. Я знав тут усіх, і всі знали мене. А тепер я маю думати, як звалити з цього містечка.

      Але то були емоції. А раціо підказувало, що треба шукати дорогу, яка омине блокпости з триколорами та георгіївськими стрічками. Інших, щоправда, в околицях Луганська й не було.

      – Поїдемо в бік російського кордону, – вирішив Вадим. І я не сперечався. Раніше він