Книга змін. Андрей Цаплиенко

роживаєш. У голові виникає чітка візуалізація. Читаєш і відчуваєш, як твій одяг пройнявся запахом вогнища. А потім серце б’ється дедалі частіше. Ще б пак: не щодня, коли на тебе оголосили полювання, ти в джипі малознайомої людини вночі порушуєш державний кордон і мчиш Луганською областю. Розумієш, що готовий до всього. І, проїжджаючи блокпост, за яким невідомість, чуєш характерний «клік-клак» у виконанні автомата, якому в патронник досилають набій. Клік-клак, що наближає війну. Її наближало багато що.

      Я добре пам’ятаю 17 липня 2014 року. Перші повідомлення про збиту «пташку», як висловився на своїй сторінці в Інтернеті той, хто її збивав. Це була реальність, у яку мозок просто відмовлявся вірити. Дуже багато болю й емоцій. Особисто мене того дня просто «вбив» один фотознімок. Ні, не тіл, пристебнутих пасами до авіакрісел. І навіть не дитячих іграшок серед уламків. Мене паралізувало фото знаменитого путівника «Lonеly Planet», який просто лежав на траві неподалік крісел. «Bali, Lombok» – було написано на обкладинці. Я дивився на фото й уявляв себе на місці цілком конкретної, добре зрозумілої і близької мені людини. Хтось мріяв про Індонезію, збирав гроші, відпрошувався в керівництва, складав маршрут. І був уже на порозі мрії, коли клацнув застібкою свого паса безпеки в кріслі Боїнга з трьома сімками на борту. І помер щасливим. Із путівником у руках. Смакуючи мрію. Помер практично миттєво: розгерметизація салону на висоті майже десяти кілометрів не дала зрозуміти, що життя і мрію обірвали підступна тактика й війна, про яку цей хтось не раз чув у новинах. Але й на думці не мав, що на тій війні загине.

      Тоді я уявляв себе на борту МН-17 уперше. Більше ніж за рік Цаплієнко раптом повернув мені ці відчуття, причому глибші, ніж у перший раз. Творча реконструкція останніх годин життя Боїнга переносить тебе в 17 липня 2014 року. Просто до салону літака. Щоб переживати й боятися до кінця, хоч і знаєш, яким він, кінець, буде. Це оповідання – основа для фільму, який збере на фестивалях багато премій. А книжка – альтернативний підручник з історії, у якому правда залишиться не в цифрах і фактах, а в емоціях, зрозумілих кожному.

      Дмитро Комаров, телеведучий, мандрівник

* * *

      Тим, хто, назавжди залишившись у нашому минулому, визначає наше майбутнє

      Якщо бажаєш, щоб світ змінився, сам стань цією зміною.

Магатма Ґанді

      Четверо виходять із ломбарду

      Війна була неминучою. Якби ми вчасно змінилися, вона легкою примарою майнула б десь поряд і розчинилася в повітрі, не лишивши й сліду. Але ми не хотіли змінюватись. І тому вона почалася. Я не знаю, як це пояснити. Я не впевнений, що в мене це вийде. Але спробую.

* * *

      На площі перед старим ломбардом стояв величезний монумент, споруджений на честь тих, хто, не спитавши дозволу в людей, проголосив Україну радянською. І сама площа мала гучну назву – імені Радянської України. Отут я й побачив дивного чоловіка в облізлій ондатровій шапці та стьобаному ватнику нарозхрист, який вимахував кулаками перед монументальною будівлею.

      Наближалося холодне радянське свято. Руки робітників жваво збивали трибуну для міського начальства, а гладкі міліціонери пританцьовували на місці, намагаючись зосередитися на думках про тепло та горілку. Вони навіть не відразу зрозуміли, звідки долинає крик:

      – Віддайте мої гроші, суки!

      Чоловік у лисій «ондатрі» на голові був геть п’яний. У стиснутих до синяви кулаках він тримав по каменюці.

      – Суки брехливі! Забрали все!

      Я бачу, як він махає своїми батогами-руками, розкручуючи їх, мов дві пращі, і, коли ступінь обертання сягає максимуму, розтискає кулаки. Чути дзвін розбитих шибок. А потім рокотання божевільного сміху, змішаного з хрипінням та лайкою. Усе це розноситься над площею, геть заглушуючи пісні радянських композиторів, що ллються з динаміків на голови та у вуха перехожих. Робітники, які стукали молотками, завмерли й притихли.

      – Де мої гроші?! Де мої речі?! Де моє щастя?! – сміявся власник розхристаного ватника.

      – Зараз і свободу заберемо! – крикнув ментівський старшина. – Ану, хлопці, в’яжіть його!

      – Та ви й так її забрали! Вже давно!

      Сміх над площею не стихав. Ще раз весело дзенькнули шибки.

      – Та заткніть же цьому алкоголіку рота!

      Огрядні міліціонери кинулися ловити п’яничку, але виявилося, що це не так і легко. Він ухилявся від них на своїх нетвердих ногах і продовжував знущально реготати на цілу площу.

      – Ви, суки, не заберете в мене мою свободу! До вас уже забрали! Оці!

      Полетів ще один камінь, тепер уже в бік кам’яних апологетів Радянської України.

      Не пийте синього вина,

      Воно брехня, воно мана,

      У нього темна глибина,

      Не пийте синього вина!

      – То ти, сука, ще й поет! – горлали міліціонери, викручуючи рукави стьобаного ватника, у яких, звісно ж, лишалися руки нетверезого глузливого декламатора.

      Моя бабуся в цей час казала: «Не дивись туди», – і тягла