Книга змін. Андрей Цаплиенко

каски, помаранчеві жилети, змішуються з димом. Закіптюжена, тверда, мов камінь, рука насипає мені в долоню пластмасові сірі кульки. Дріб, заряджений у спецпатрони для спецрушниць, з яких по натовпу палять спецпідрозділи. Гуркіт стоїть неймовірний. Я не хочу війни, але я бачу її привид і чую у вухах добрий, спокійний голос, що обіцяє простий спосіб, як її можна уникнути. До ефіру п’ять хвилин. На долоні сірий бісер пластикових куль.

      – Не варто казати, що вони стріляють, адже травми несуттєві. А ти знаєш, скільки хлопців із міліції вони відправили в лікарню своїми каменюками? Ти бачиш, їм потрібна кров!

      Я стиснув долоню в кулак і знову розкрив її. Звичайні сірі пластикові кульки. Голос у навушниках просить мене назвати білим не чорне, а всього лише сіре. І, якщо добре подумати, не те щоб «назвати», а радше «не назвати», що істотно змінює справу.

      – Ага, і скажи про радикально налаштованих молодиків.

      І тут я побачив, як у протестувальників полетіли чорні кулі з шипами, схожі на згорнутих у клубок їжаків. І ці кулі вибухали зі страшним гуркотом, засліплюючи очі спалахами світла. Один із демонстрантів, літній чоловік із неголеним обличчям у будівельній касці та брезентовій куртці з засуканими по лікоть рукавами, схопив чорну кулю. Він хотів її відкинути вбік, подалі, але не встиг – світлошумова граната вибухнула прямо в його руці. І я бачу, ніби в передранковому страхітливому сні, як обличчя людини зникає в плямі яскравого світла, але тільки на мить, а потім із брезентового рукава, ламаючись біля ліктя, випадає рука і падає на бруківку. Наяву! Білий до нудоти суглоб блищить із обривків шкіри, затим помалу, як у сповільненій зйомці, вкривається рожевою фарбою, і вона стає все червонішою й червонішою. Я не чув крику болю цього старого, так, я думаю, це був старий, за шістдесят точно. Я не чув навіть вибуху гранати. І я досі сподіваюся, що мені це привиділося, що я чогось не розгледів у натовпі, котрий штурмував чорні шеренги, але це не головне.

      Головне було потім. На мене глянув хлопець, озброєний битою та дерев’яним щитом. Подивився, скептично оцінивши мій шарф, і закрив мене собою. Від чорних оглушливих гранат. Від пластикових куль. Тих самих, про які мені належало через п’ять хвилин сказати, що їх немає.

      І я не зміг не сказати незручну правду, хоча мав можливість промовчати. Сказав, що ці кульки є. І мені стало легко. Все одно, що буде потім, зараз треба зуміти насолодитися правдою цієї хвилини. Тут і зараз.

      А потім нас накрило невідомим газом, і мої нутрощі, як мені здалося, вивернулися, мов стара рукавиця, і смердюча рідина полилася з мене на холодний камінь тротуару. Мого оператора, старого вірного друга, затрусило в лихоманці, і він сказав, що не може знімати далі, навіть розуміючи, що ми отримали безкоштовний квиток у перший ряд дійства, котре збирає глядачів лише єдиний раз в історії. Це як піти з першого тайму чемпіонату світу з футболу і другий додивлятися по телевізору, вдома.

      Далі крапельниця й дієта. І доволі багато часу, щоб зрозуміти,