Режисер. Олександр Довженко. Денис Замрій

його назад, Ханжонков вирішив повернутися. Працював у радянських кінозакладах, потрапив під суд, був виправданий, але позбавлений усіх прав. На жаль, вдячністю до того, хто здобув країні світову славу, більшовики не вирізнялися.

      Тапер грає, глядачу, і перед нами в тиші кінотетру миготять обличчя акторів… Зупинимось на одному з них усебічно.

      Саме в Ханжонкова, якщо вже ми почали говорити про зірок кіно у всіх цих галузях, почав свою кар’єру великий російський кіноактор Ванєчка, або Іван Ілліч Мозжухін. Він народився тисяча вісімсот вісімдесят дев’ятого року під Пензою в родині багатих землевласників. Закінчивши гімназію, грав у провінційній театральній трупі, а пізніше, вже у Москві, кинувши юридичний факультет Московського університету, вийшов на сцену Введенського народного дому. Звідси тисяча дев’ятсот восьмого року його разом із режисером Петром Івановичем Чардиніним й акторами народного дому Ханжонков запросив до заснованого ним кіноательє.

      Мозжухін був наче створений для новонародженого мистецтва, що активно шукало власну мову, а дами називали його «душка». На німому екрані була вкрай важлива найтонша міміка персонажа; тут спрацьовувала виразність типажу Мозжухіна – орлиний ніс, міцно стиснуті губи, вільна, витончена пластика. Його почали знімати в ролях героїв-коханців, і на афішах з’явилися слова «король екрана». Та експлуатувати свою зовнішність і чарівність Мозжухін не став. Він вивчав секрети поведінки актора перед кінокамерою: взявши на озброєння гасло «грати не граючи», передовірив почуття очам. Очі в нього були надзвичайні: великі, майже прозорі, «магнетичної сили», як писали рецензенти.

      Мозжухін постійно шукав нові форми в роботі над образом, прагнув позбутися штампів, вигадував унікальний грим. Міг перевтілитися навіть у волохатого, вертлявого, вимащеного сажею чорта в «Ночі перед Різдвом» або на скелет чаклуна зі «Страшної помсти» – обидва фільми з’явилися тринадцятого року. Ставний богатир Руслан в екранізації пушкінської поеми «Руслан і Людмила» чотирнадцятого року, кумедна і незграбна служниця Мавруша (переодягнений гусар із «Хатки в Коломні» за повістю Пушкіна), наївний молодий прикажчик із драми «На людному місці» за п’єсою Островського – ось діапазон ранніх робіт «душки» Мозжухіна.

      За десять років від часу дебюту він зіграв близько шістдесяти ролей. Мозжухін створив «демонічний образ» гравця Германа, одержимого пристрастю багатства і влади. А в історії шляхетного аристократа, який, пізнавши фальш і бруд суспільства, пішов від світу в чернечу келію, актор, змальовуючи життєву долю отця Сергія від завзятої юності до скорботних злиднів старості, розкривав шлях моральних шукань героя.

      Разом із фільмом Єрмольєва Мозжухін емігрував з більшовицької Росії й від тисяча дев’ятсот двадцятого року знімався за кордоном. Зараз не варто зупинятися на кінодолі цього великого актора. Скажемо лише, що йому – яскравій зірці великого німого – не судитиметься підкорити