Залізна шапка Арпоксая. Лідія Гулько

відсутності сина. Адже прадавня, ніколи не перевернута плугом земля містить виходи в паралельні світи.

      Тим часом наш герой обходив білі, виполоскані дощами, валуни. Уважно придивлявся до рослин, довгі стебла яких тяглися з-під каміння. Але жодної рослини з яскраво-червоним цвітом він не побачив.

      До його слуху з каньйону долинув єхидний голос Петька:

      – Фантазере, не відставай.

      – Наздожену, – гукнув у той бік Мишко.

      Його дратував товаришок. У майбутньому він бачив себе міліціонером. Атож у всьому наслідував свого батька. Петько не вірив, що Мишкова родина побувала в Скіфії.[3] Не вірив у подарунки, отримані від скіфів. Ці подарунки, а саме: золоту чашу і меч у золотих піхвах, татко здав державі. Натомість татко отримав чималу суму грошей. За них батьки придбали в центрі району ошатний будинок. Нарешті, вони покинули хатину, під яку підбиралася круча, і оселилися в сучасному житлі. Проте слідчий, батько Петька, вважав справу зі скіфськими скарбами підозрілою…

      Несподівано увагу Мишка привернув камінь химерної форми. Хлопчик підбіг і від несподіванки закляк. На камені грівся грубезний змій. Хвостище губилося у густій ковилі.

      Раптом голова змія відійшла від білої поверхні й мовби у сповільненому ритмі танцю проплила в повітрі. Хлопчик від страху гикнув. «Тікай, Мишо! Тікай! Зволікання – смерть для тебе!» – подумки підганяв себе. Але ворухнутися не міг, бо увесь, від голови до п’ят, задерев’янів. Хоча мозок працював чітко. Так, він помітив жовте черево гада. Чомусь зрадів своєму відкриттю. «Це жовточеревий полоз. Він у Червоній книзі. Таких полозів на землі дуже мало. Вони під охороною держави», – замилувано думав.

      Блискучі чорні очі змія, схожі на відполіровані обсидіани,[4] чіпко тримали дитину в полоні. Ось блимнули – їх навпіл перетнули червоні блискавки. По тому очі стали рости. Росли, росли і виросли до розмірів чайних блюдець. Хлопчик побачив у них себе. Негарного – з розтуленим ротом.

      Із чорних блюдець хлюпнула вода. Вона все прибувала і прибувала. Залила увесь ковиловий прадавній степ.

      Мишко бив ногами й руками по воді, щоб не утонути. Він розумів, що слід гукнути до батька. Однак чомусь не гукнув. Ураз його накрила хвиля божої ріки.

      Глава друга

      Морський краєвид із жовтим муром. Загадкове місто

      «Де я? Куди потрапив? Чому так багато води? Її забагато навіть для такої річки, як Південний Буг. Невже море? Чому берег безлюдний? Ні дітей, ні дорослих?»

      Запитання роєм кружляли в голові хлопчика. Кожна секунда народжувала все нові й нові запитання.

      На мармуровому небі борсалося бліде кружало в ореолі білих променів. Прямі й пружні, вони впиралися в землю.

      «Подивлюся, що тут цікавого, та й повернуся на сонячних променях додому. Так само, як минулого разу зі Скіфії», – вирішив хлопчик.

      Він із цікавістю розглядав новий для себе краєвид. Його увагу заполонив жовтий мур. Він мав вигляд стіни. Жовтої, зі зубчастим

3

Див. першу книгу серії «Царський пояс».

4

Обсидіан – вулканічна гірська порода, що має вигляд темного скла.