Залізна шапка Арпоксая. Лідія Гулько

у курсі дєла, Онисівно, – знітився Еколог.

      Марійка збиралася щось гостро відповісти. Але Остап Якович рішуче сказав:

      – Гарна ідея. Поїхали!

      – О, ми поїдемо на Буг! На Бузі є пороги! – вигукувала Катруся.

      Вона підстрибувала і плескала в долоні. Мишко витріщив від несподіваної радості очі. І лише Петько не знав як йому бути – усе сталося надзвичайно швидко.

      – Автомобіль на ходу. Дні нині найдовші, – продовжував діловито Остап Якович.

      Глянув на дружину, що хмурила шовкові брови, трішки тихіше запитав:

      – Марійко, ти ж не проти вояжу?

      – Чого ж? Відвідайте заповідник. Дітям потрібно у парку побувати. До того ж і дорога не далека.

      – Тоді, того, – метушився Еколог. – Ладнаймося в дорогу. Онисівно, ви знаєте, шо в таком случаї берут.

      – Не переживайте. Бутерброди з шинкою приготовлю. Для всіх вистачить. Але з вами не поїду, – трохи ущипливо відповіла «Онисівна».

      – Оце сказали…

      – Я на службі. А не так, як дехто, – в центрі зайнятості отримує гроші… До вечора повинна не в одну хату зайти. Рознесу хворим ліки, декого ін’єктую…

      Еколог із розумінням хитав головою.

      Тим часом діти торжествували. І, звичайно, не тому, що трохи занудлива Мишкова мама не поїде з ними. У момент радісної кульмінації, апофеозу і загального торжества сталася прикрість, яка у зародку могла знищити «гарну ідею». Мишко, переповнений радістю, поперхнувся. А потім два рази кашлянув.

      Марійка, поки син кашляв, заклякла. В альтанці запала гнітюча тиша. У кущах тонко сокотів півень. Ряба курка теж обізвалася. Еколог насварився на курей: «Киш! Виздихали б ви!» У відповідь півень загорлав. Треба сказати, що свійські птахи, на відміну від Еколога, знали таємницю своїх господарів. Вони щиро співчували Мишкові.

      Таємниця родини Остапа Яковича виглядала, як для стороннього чоловіка, прозаїчно. Марія, що трусилася над своїм одиначком, крихіткою, золотим хлопчиком, оберігала його від протягів, наврочень, перегрівів на сонці та охолоджень узимку, коли отримала диплом медпрацівника, перетворилася на хатнього Цербера. Аби могла, вона водила б одинадцятирічного парубійка в костюмі космонавта. А для більшої певності ще й наклала б йому на голову скафандр. Тоді б точно знала, що вбереже його від підступних вірусів, мікробів та всякої зарази. І ось він кашляє.

      Марійка оговталася. Наразі впадала біля сина. Мацала йому лоба, зазирала в очі. Уважно оглянула язика. При цьому веліла сказати «а-а-а!».

      Чужий чоловік, звичайно, проблем Остапової родини не знав. Доброзичливо зауважив:

      – Онисівно, брось беспокоїтися. Літо, сонце шкварит. Яка простуда?

      Пані фельдшерка ще тісніше стягнула шовкові брови. Вона різкими рухами струшувала термометр. Петько єхидно посміхався. Закинув у рот чорну насінину соняшника і підпихав її язиком до різців.

      Еколог наполегливо вмовляв господарку:

      – Онисівно, та не смішіт курей, шо в кущах. (Кури хором кудкудакали.) Дитина зраділа… Ну й, ізвесноє дєло, бухикнула.

      – Не заважайте, – різко сказала