Залізна шапка Арпоксая. Лідія Гулько

солодко потягся.

      – Ох і засиділися.

      Ігноруючи Марію, підморгнув Мишкові, потім Остапу Яковичу. Діловито розпорядився:

      – Яковичу, запрагайте коней та будемо рушати.

      Близнята, Петько з Катрусею побігли додому, відпрошуватися. Чоловіки попрямували до гаража. Коло них хвостиком крутився Мишко. Дорослі перемовлялися.

      – Я оце, Яковичу, згадав… У Мигії на канікулах мій племінник. Тарасом хлопця звати. Він усе чисто про растєнія і животних знає. Багато полєзного малим може розказати. От би зв’язатися з ним…

      – Доречна пропозиція. Телефонуйте.

      – Нє, ви самі на кнопки жміт. Я номир помню…

      Господарка ненадовго затрималася в альтанці. Сердилася на безцеремонного гостя: «Ач, командир. На курей кричав, як на своїх»; на Остапа; на себе, що не відстояла свою правду. Але найбільше переймалася недугою сина: «Куди він, хворий, їде…».

      Коли Марійка подавала Остапу мішечок з бутербродами, то, немов оправдовувалась, тихо сказала:

      – Ось дві пігулки аспірину. Одну Мишко вже проковтнув. А ці дві поклади йому в кишеню. Прослідкуй, будь ласка, щоб він їх ужив.

      Гай, гай. Знала би Марія, що своїми пігулками врятує життя чужих дітей, то не почувалася б ніяково і так, наче в чомусь перед товариством завинила.

      …Машина плавно виїжджала з подвір’я. Золотавець розставив широко крила, кинувся наздогін авто. Лише біля воріт зупинився. Вигнув луком шию і кукурікнув. Мишко озирнувся. Ні, не на півня хлопчик глянув – матері махнув рукою.

      Півень вилетів на паркан і надривно горлав: «Михайлику, будь обережний! Бійся підступного змія».

Українська Швейцарія

      – О, ми в гірській країні! – вигукував переповнений радісними емоціями Мишко.

      Остап Якович уточнив:

      – Це місце ще називають Українською Швейцарією.

      – Від організованих екскурсій держава мала би більше користі, ніж від станції, яку планують запустити. Місця тут не лише прекрасні, а й унікальні, – прилучився до розмови Тарас, схожий на Котигорошка юнак.

      Тарас навчався в університету, на другому курсі біологічного факультету.

      – Ше й яку пользу мали б, – підтвердив Еколог.

      З-під низько опущеного козирка чоловік слав похмурі погляди на недобудовану гідростанцію, що бетонною потворою вчепилася за протилежний високий берег.

      Пан учитель став спиною до сумного краєвиду і почав свою довгу розповідь:

      – Ми перебуваємо з вами у серці Гранітно-Степового Побужжя. Воно знамените тим, що є однією з найдавніших частин Євразії.

      – Так уже й найдавніших, – стиха кепкував Петько.

      Мишко непомітно для дорослих штовхнув товариша.

      Голос Остапа Яковича звучав по-особливому – піднесено. Навіть лисина його від хвилювання спітніла і блищала на сонці. Ось він величаво вказав рукою у бік степу.

      – Ковиловий степ не лише безкрайній. Він нагадує море, що перекочує хвилі вдень і вночі. Це дає нам можливість уявити український прадавній степ, де вільно, без перешкод