Поринь у книгу. Влад Ковтуненко

виїдати мозок розповідями про те, що лише вона знає все на світі й ніхто не сміє з нею сперечатися.

      Коридори опустіли швидко. Учні покинули ліцей із першим дзеленчанням дзвоника. Ніхто не бажав залишатися в цій будівлі надовго. Коли вранці приходиш на навчання – цілий день тільки й думаєш про те, якби швидше піти додому, подалі від підручників, нудних уроків та ще занудніших вчителів.

      Швиденько забравши із роздягальні куртку, хлопець одягнувся та вийшов з ліцею. Варто було опинитися на вулиці, як холодний вітер пройшовся тілом, розтріпуючи світле волосся та пробираючись під одяг. І це травень. Такому холоду позаздрив би й грудень.

      Крізь затягнуте хмарами небо ледь пробивалося сонячне світло, але все навколо залишалося похмурим, навіюючи смуток. Зіпсований на уроці настрій Максима погіршився. Навіть передчуття поїздки з батьком у парк та кафе не допомагало повернути усмішку. Єдине, чого зараз бажав Максим: щоби цей день скінчився й настав новий – сонячний і радісний.

      Максим обвів поглядом подвір’я ліцею. Здавалося, вони розмовляли з Ельвірою хвилини дві, однак за цей час усі учні встигли роз’їхатись по домівках. Скрізь пусто, і лише шум проїжджаючих повз ліцей автомобілів оживляв усе навколо.

      Максим подивився на вулицю за воротами. Машини батька ніде не було. Невже він знову запізнюється? Хлопець пройшов до воріт. На тротуарі, де батько завжди залишав свій «Range Rover», стояло лише чотири незнайомих автомобілі, котрі, найімовірніше, належали вчителям, які досі залишались у ліцеї та закінчували вовтузитись із журналами.

      Запізнення батька не дивувало, адже він ніколи не приїжджав вчасно, майже завжди змушуючи Максима чекати то двадцять хвилин, то півгодини. Робота в нього важка, тому розрахувати час було неможливо. Та хіба він не міг спробувати приїхати вчасно хоча б сьогодні? У день народження сина.

      Максим сів на лаву поруч із воротами, передчуваючи довге очікування.

      – Мамо, мамо, – заволав якийсь хлопчик на дитячому майданчику неподалік ліцею. Максим обернувся на голос і смуток сильніше охопив його серце. – Я хочу морозива.

      – Яке морозиво? – обурилася мама. Попри суворість у голосі, говорила вона ніжно, з любов’ю. – Холод який. Ще не вистачало, щоби горло заболіло.

      – Ну, ма! Хочу морозиво, будь ласочка.

      – Добре, ходімо й купимо. Але з’їси вдома.

      – Ура, – хлопчик зіскочив із гойдалки й підбіг до матері. – Швидше, швидше, – застрибав він на місці і вони разом пішли в бік магазину.

      «Мамо! Мамо! Ну купи мені цю книгу. Я так хочу її прочитати».

      «Ой, Максиме, ти за свої десять років прочитав книжок більше, ніж я за три десятки».

      Смуток підібрався до горла, утворивши там густий клубок, який неможливо було проковтнути. Максим знову оглянувся, сподіваючись побачити автомобіль батька, але його не було.

      Максим подивився вслід матері та її сина і перед очима виникла схожа картина, лише з однією відмінністю: йшов він та його мама. Вони повільно гуляли – щасливі та усміхнені. Їх остання