Поринь у книгу. Влад Ковтуненко

Овсієнку!

      Вона обвела поглядом учнів і насолодилася тим, як ті злісно подивилися на Максима.

      «Нехай ще вони йому розкажуть, у розмові з ким потрібно запхнути язика в одне місце!»

      Максим не реагував на погляди однокласників. Нехай повилазить. Самі бояться її, а потім обурюються, коли чують у свій адрес «йолопи» та «дурні». Хоча. Після дзвоника краще швиденько вшитися, щоби не перепало на горіхи, адже в класі є кілька безмозких горил, для яких слово «контрольна» страшніше, ніж для віруючого пекло.

      – Сподіваюся, більше інтелектуалів із власною думкою не залишилося? – відповіді не було. – Чудово, а зараз ми… – вчительку перебив дзвоник, який пронісся луною коридорами, звільняючи дітей від щоденних мук у стінах ліцею. – Ну от. Хто не здав твори, принесете завтра й покажете. І пам’ятаємо про контрольну. До побачення.

      Учні почали збиратися. У коридорі піднявся галас, а підлога затремтіла від сотень ніг дітей, які радісно побігли до виходу.

      Ельвіра Дмитрівна уважно слідкувала за Максимом, який поспіхом запихав у рюкзак пенал та книги.

      «Хоче швидше піти», – вона посміхнулася.

      Коли Максим попрямував до дверей і майже вийшов із класу, жінка голосно промовила:

      – Овсієнко, залишся на хвилинку. Потрібно поговорити.

      Максим застиг біля входу.

      «Чорт!» – він ледь стримався, щоби не викрикнути це в слух. Йти знову до старої відьми не хотілося, та чи є вибір? Втекти? Просто піти? Ні, вона тоді точно спокійно жити не дасть. І не тільки йому, а й всьому класу.

      Хлопець обернувся до вчительки, ледь утримуючи на обличчі посмішку.

      Однокласники проходили повз нього до дверей. Деякі дивилися на нього злим поглядом, а деякі – ледь не свердлили. Один хлопець – Андрій Мислявчук – з яким у Макса постійно виникали конфлікти, показово штовхнув його плечем, на додачу промовивши:

      – Зійди з дороги, дурню.

      Максим стиснув кулаки, але стримався. Не час. Повз пройшла дівчинка, з якою він сидів:

      – Тебе зачекати? – запитала вона, на що отримала негативне кивання головою. Не сказавши більше ні слова, вона вийшла з кабінету, зачинивши за собою двері. Максим залишився з Ельвірою Дмитрівною наодинці. Він повільно підійшов до вчительки, намагаючись не дивитися у її пожовклі очі.

      Ельвіра Дмитрівна також натягнула посмішку, демонструючи напівгнилі зуби. Напевно, саме так посміхається смерть перед тим, як забрати чергову людину у світ мертвих.

      – Максиме, ти помітив, що конфлікти між нами почастішали?

      Хлопець кивнув головою, не бажаючи відповідати. Єдине, чого він хотів – якнайшвидше покинути цей кабінет і забути до завтра стару відьму.

      – Ти розумієш, що конфлікти з вчителями ніколи не доводять ні до чого доброго? Я не хотіла казати при всіх, але з твоїм характером буде дуже тяжко в житті. Не завжди люди будуть адекватно реагувати на твою думку, як сьогодні я.

      Від останніх слів, Максим ледь не засміявся.

      «Сама пані адекватність».

      – Не