Поринь у книгу. Влад Ковтуненко

у якій би ми з вами найімовірніше загинули?

      – Чому ви так вважаєте? У кожного є шанси вижити. Коли Робінзон Крузо потрапив на острів, він не був майстром із виживання, але зміг прожити серед океану двадцять вісім років.

      – Ти спеціально сперечаєшся з кожним моїм словом?

      Попри те, що вчителька ледь не вибухала від злості, Максим виглядав спокійним. Іноді, відвертаючись від страшних очиськ Ельвіри Дмитрівни, він дивився на однокласників, які сиділи тихо, мов миші. Деякі поглядом благали замовкнути. Особливо дівчинка, яка сиділа з ним за однією партою. Вона прикусила губу й нервово слідкувала за дійством. Помітивши, що Максим на неї дивиться, вона губами вимовила: «Будь ласка». Максим уже сам додав до її слів: «Будь ласка, сядь і замовкни».

      Він і сам не хотів сперечатися з вчителькою. Щоразу, коли йшов проти неї, намагався замовкнути. Хотів відступити. Однак, щось у голові змушувало продовжувати боротьбу. У глибинах свідомості витав вислів, який Максим колись прочитав у книзі улюбленого письменника: «Здатний захистити свою думку – здатен на все!» Саме ці слова додавали впевненості, ніби даючи гарного стусана під зад, від якого рот продовжував словесну боротьбу.

      – Я лише захищаю власну думку, – спокійно промовив хлопець.

      – Розумію, але ти не маєш захищати хибну думку! – загарчала у відповідь вчителька.

      – Вона хибна, бо так вирішили ви. Я вважаю інакше. Для мене головний герой бандит. Нехай інші вважають по-іншому, але моя думка така. І мені байдуже на нього. Так, він молодець. Вижити в дикій природі дійсно важко. Але співчувати бандиту я не збираюся. Мені більше шкода вовка, якого вбив герой.

      – Шкода тварину, а на людину начхати? – жінка відвернулася від Максима і спрямувала погляд на будинок за вікном. Вона кілька разів тяжко видихнула, немов видмухуючи злість із тіла. Не повертаючись, знову заговорила: – Якщо ти напишеш завтра на контрольній, що головний герой бандит – я не задумаюся ні на хвилину й поставлю двійку.

      На обличчі хлопця проступила злість, яку він намагався ховати. Як же дратують такі тітки, які нікого не бажають слухати.

      Максим розумів, що сперечатися немає сенсу, але припиняти не бажав. Чи не міг. Найімовірніше – друге. Вислів улюбленого письменника спонукав захищати власну думку.

      – Якщо я так вважаю, – невпевнено почав хлопець, боячись сказати щось зайве, або ж нагрубити, – то так і напишу.

      З кожним словом, інтонація Максима зменшувалась, але Ельвіра Дмитрівна розчула все чудово. Вона обернулася до учня і стягнула окуляри зі страшних очей, відкинувши в бік. Цей знак був попередженням, адже відразу після цього вчителька вже не стримувала злість. Одного разу, вона так само скинула окуляри на директорській контрольній, коли клас намагався вирішити якесь питання спільно. Контрольну не написав ніхто. І от зараз окуляри знову полетіли на стіл, а Ельвіра Дмитрівна готувалася вибухнути, як вулкан.

      – Дата народження Джека Лондона? – швидко запитала вона, змусивши Максима розгубитися від несподіванки.

      – Що…