Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський

очі блиснули, коли вона на нього глянула.

      – Зрештою, – сказав він швидко, стенувши плечима й відводячи від неї погляд, – вчиниш, як забажаєш. Повторюю, я тебе тут не прив’язую.

      – Сьогодні я точно не поїду, – пирхнула вона. – Заслаба я… Та й сонце зараз зайде… А я стежок не знаю. Тож ходімо до хати. Щось я змерзла.

* * *

      – Ти сказав, що я лежала у тебе шість діб. Це правда?

      – Навіщо б мені брехати?

      – Не злися. Я намагаюся підрахувати дні… Я втекла… Поранили мене… у день Зрівняння. Двадцять третього вересня. Якщо ти вважаєш за краще рахувати, як ельфи, то в останній день Ламмаса.

      – Це неможливо.

      – Навіщо б мені брехати? – крикнула вона й застогнала, хапаючись за обличчя.

      Висогота дивився на неї спокійно.

      – Не знаю навіщо, – сказав прохолодно. – Але я колись був лікарем, Цірі. Дуже давно, але і досі вмію відрізнити рану, яку завдано десять годин тому, від рани, яку завдали чотири дні як. Я знайшов тебе двадцять сьомого вересня. Тож пораненою ти була двадцять шостого. Третього дня Велена, якщо ти вважаєш за краще рахувати, як ельфи. Через три дні після Еквінокції.

      – Я була поранена на саму Еквінокцію.

      – Це неможливо, Цірі. Ти помиляєшся з датами.

      – Напевне ні. То ти маєш якийсь застарілий пустельниковий календар.

      – Ну й нехай. Чи воно аж таке має значення?

      – Ні. Не має жодного.

* * *

      Трьома днями пізніше Висогота зняв останні шви. Мав усі причини, аби бути задоволеним і гордитися своєю роботою, – лінія шву була рівною і чистою, можна було не боятися бруду, що вріс би татуюванням у рану. Втім, задоволення хірургу псував вид Цірі, яка у похмурому мовчанні вивчала шрам у дзеркальці, що вона його крутила на всі боки, намагаюсь – безрезультатно – закривати шрам волоссям, зачісуючи те на щоку. Шрам спотворював. Це було фактом. І ради на те не було. Нічим не могло допомогти удавання, що все добре. Шрам, усе ще червоний, напухлий, наче мотузка, у пунктирі слідів від голки й позначений відтисками ниток, виглядав жахливо. Такий стан мав шанс поступово – а може, навіть і швидко – виправитися. Утім, Висогота знав, що не було жодних шансів, аби шрам зник і перестав спотворювати обличчя.

      І хоча Цірі почувалася значно краще, на здивування і задоволення Висоготи, про від’їзд говорити перестала. Вивела з сараю свою чорну Кельпі – Висогота знав, що на Півночі назву «кельпі» носила грізна морська потвора, яка, згідно з віруваннями, могла набувати вигляду чарівного жеребчика, дельфіна чи навіть вродливої жінки, але насправді завжди виглядала наче купа трави. Цірі осідлала кобилу й кілька разів об’їхала навколо подвір’я і хати, після чого Кельпі повернулася до стодоли, аби складати товариство козі, Цірі ж – до хати, аби складати товариство Висоготі. Навіть допомагала йому – скоріше за все, через нудьгу – зі шкірами. Коли він сортував нутрій відповідно до розмірів і кольорів, вона розділяла ондатр на хребетики й черевця, розтинаючи шкірки вздовж по вставленій всередину дощечці. Пальці вона мала аж занадто