Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський

у вусі й шиї біля щелепи. Утім, встала, одягнулася і вийшла на подвір’я. Висогота не протестував. Супроводжував її. Ані допомагати, ані підтримувати не мусив. Дівчина була здоровою і куди сильнішою, ніж можна було подумати.

      Заточилася тільки назовні, притрималася за двері й одвірок.

      – Але ж… – вона раптом захлинулася на вдиху. – Але ж і холод! Мороз, чи що? Вже зима? Як довго я тут пролежала? Кілька тижнів?

      – Рівно шість днів. Нині п’ятий день жовтня. Але обіцяє він бути дуже холодним жовтнем.

      – П’яте жовтня? – Вона зморщилася, засичала від болю. – То як це? Два тижні…

      – Що? Які два тижні?

      – Не важливо. – Вона стенула плечима. – Може, це я щось переплутала… А може, й не переплутала. Скажи, що тут так страшенно смердить?

      – Шкіри. Я ловлю ондатр, бобрів, нутрій і видр, вичиняю шкіри. Навіть пустельники мусять із чогось жити.

      – Де мій кінь?

      – У стодолі.

      Чорна кобила привітала їх голосним іржанням, а коза Висоготи завторила меканням, у якому чулося велике незадоволення від необхідності ділити житло з іншим мешканцем. Цірі обійняла коня за шию, поплескала, погладила по загривку. Кобила форкнула і погреблася копитом у соломі.

      – Де моє сідло? Чапрак? Упряж?

      – Тут.

      Він не протестував, не робив зауважень, не висловлював своєї думки. Мовчав, спершись на костур. Не ворухнувся, навіть коли вона, стогнучи, намагалася підняти сідло, не здригнувся, коли під вагою того вона качнулася і важко, із голосним стогоном, гепнулася на засипану соломою глиняну підлогу. Не підійшов, не допоміг їй встати. Придивлявся уважно.

      – Ну, так, – сказала вона крізь стиснуті зуби, відпихаючи кобилу, яка намагалася всунути ніс їй за комір. – Усе ясно. Але я мушу, зараза, звідси тікати! Просто-таки мушу.

      – Куди? – запитав він прохолодно.

      Вона помацала обличчя, і далі сидячи на соломі поряд із сідлом, яке випустила з рук.

      – Якнайдалі.

      Він кивнув, наче відповідь його задовольнила, зробила усе ясним і не залишила місця для фантазій.

      Цірі важко підвелася. По сідло й упряж схилитися навіть не намагалася. Перевірила тільки, чи має кобила сіно та овес у яслах, почала витирати їй спину й боки віхтями соломи. Висогота чекав у мовчанні й дочекався. Дівчина сперлася на стовп, що підтримував крокви, бліда, наче полотно. Він без слова подав їй костур.

      – Зі мною нічого такого. Просто…

      – Просто у голові в тебе запаморочилося, бо ти хвора й слабенька, як немовля. Повертаємося. Ти мусиш лягти.

* * *

      На заході сонця, проспавши добрих кілька годин, Цірі вийшла знову. Висогота, повертаючись із-над річки, наштовхнувся на неї біля природного живоплоту з ожини.

      – Не відходь задалеко від хати, – проскрипів. – По-перше, ти надто ослаблена…

      – Я почуваюся краще.

      – По-друге, це небезпечно. Навкруги величезне трясовиння, нескінченне поле очерету. Ти не знаєш стежок, можеш заблукати чи потонути у болоті.

      – А ти, – вона вказала на ворок, який він тягнув, – вочевидь, стежки знаєш. І ходиш ними не