Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський

ти, бува, не здурів, Ваттьє?

      – Оту фальшиву показували у нас коротко. Тої справжньої з Цінтри ніхто не бачив уже чотири роки, а зрештою чутки доносять, що вона більше перебувала на Скелліге, ніж у Цінтрі. Гарантую, що ніхто не розпізнає хитрощів.

      – Ні!

      – Ваша Імператорська…

      – Ні, Ваттьє! Знайди мені справжню Цірі! Ворушіть, нарешті, дупами. Знайдіть мені Цірі. Знайдіть Кагіра. І Вільгефорца. Передусім Вільгефорца. Бо то він отримав Цірі, я у тому впевнений.

      – Ваша Імператорська Величносте…

      – Слухаю, Ваттьє! Я весь час слухаю!

      – Свого часу я мав підозру, що так звана справа Вільгефорца – це звичайна провокація. Що чародій був убитий чи ув’язнений, а галасливе навмисне полювання служить Дійкстрі для нашого очорнення і виправдання кривавих репресій.

      – Я також мав такі підозри.

      – А втім… У Реданії про це не розголошують, але я знаю від моїх агентів, що Дійкстра знайшов одну з криївок Вільгефорца, а у ній – докази проведення чародієм страшезних експериментів над людьми. Точніше, на людських плодах… і на вагітних жінках. Тож якщо Вільгефорц мав Цірі, я побоююся, що подальші її пошуки…

      – Мовчи, най тебе дідько!

      – З іншого боку, – швидко сказав Ваттьє де Рідо, дивлячись на змінене лютим гнівом обличчя імператора, – все це може бути дезінформацією. Аби викликати до чародія огиду. Це дуже схоже на Дійкстру.

      – Ви маєте знайти Вільгефорца та відібрати у нього Цірі! Най тобі грець! Не громадити припущення і не балакати дарма! Де Пугач? І далі в Ґесо? Але ж він там начебто вже перевернув кожен камінь і зазирнув у кожну дірку в землі. А ж дівчини там начебто не було й немає? Астролог помилився чи збрехав? То все – цитати з його рапортів. То що він там іще робить?

      – Коронер Скеллен, осмілюся зауважити, провадить там не дуже зрозумілі дії… Свій загін, який Ваша Величність наказав йому організувати, вербує у Маехті, у форті Рокайн, де він заклав базу. Загін той, дозволю собі додати, – досить підозріла зграя. А зовсім уже підозрілим є те, що наприкінці серпня Скеллен найняв прославленого найманого вбивцю…

      – Що?

      – Найняв найманого горлоріза з дорученням ліквідувати бандитську шайку, що гуляє по Ґесо. Справа сама по собі похвальна, але чи варта імперського коронера?

      – А чи випадково оце зараз не говорить твоїми устами заздрість, Ваттьє? І чи не вона ото додає твоїм донесенням кольору й азарту?

      – Я констатую лише факти, Ваша Величносте.

      – Факти, – імператор різко встав, – я хочу бачити. Слухати про них мені набридло.

* * *

      То був насправді важкий день. Ваттьє де Рідо був без сил. Щоправда, у розкладі дня він запланував іще годинку-дві паперової роботи, що мало захистити його від потопу документів, але на одну думку про це його аж затрясло. Ні, подумав він, немає на це сил. Робота не вовк. Іду додому… Ні, не додому. Дружина почекає. Я йду до Кантарелли. До солоденької Кантарелли, біля якої так добре відпочивається.

      Не