Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський

який полюбляв доводити, що він не нільфгардець. Звали його, як твердив, Кагір Мавр Диффрин еп Келлах…

* * *

      – Кагіре Мавре Диффрине, сину Келлаха, – заявив чітко Любисток, націлюючи у нільфгардця свинцеве стило. – Із багатьма речами, яких я не люблю, майже не виношу, довелося мені погодитися у цій шановній компанії. Але не з усіма! Не виношу я, коли під час писання хтось зазирає мені через плече! І погоджуватися з тим я наміру не маю!

      Нільфгардець відсунувся від поета, а за мить роздумів схопив своє сідло, кожух і попону, перетягнув усе ближче до Мільви, яка, здавалося, дрімала.

      – Вибачаюся, – сказав. – Вибач мою нав’язливість, Любистку. Я зазирнув машинально, через звичайну цікавість. Думав, ти мапу креслиш чи рахунки якісь ведеш…

      – Я вам не бухгалтер! – Поет аж підлетів: і дослівно, й фігурально. – І не картограф який! А навіть якби був, то не дає нікому права зирити у мої записки!

      – Я вже попросив пробачення, – сухо нагадав Кагір, мостячи лігво на новому місці. – Із багатьма речами я погодився у цій шановній компанії і багато до чого звик. Але вибачатися я й надалі звик один раз.

      – І справді, – відізвався відьмак, абсолютно несподівано для всіх, навіть для себе самого, стаючи на бік молодого нільфгардця. – Став ти, Любистку, жахливо дражливим. І неможливо не зауважити, що пов’язано те із папером, який ти віднедавна брудниш на біваках шматочком свинцю.

      – Факт, – підтвердив вампір Регіс, підкладаючи до вогню березове гілля. – Дражливим зробився останнім часом наш менестрель, а до того ж потайним, неговірким, усе шукає усамітнення. О, ні, принаймні у задоволенні природних потреб свідки йому не заважають, що, зрештою, в нашій ситуації не дивує. Сором’язлива потайливість і дратівливість від чужого погляду обіймає виключно дрібнесенько списаний папір. Чи ж бо у нашій присутності виникає поема? Рапсодія? Епос? Романс? Канцона?

      – Ні, – заперечив Ґеральт, присуваючись до вогню й кутаючись у попону. – Я його знаю. То не може бути віршована мова, бо він не лається, не бурмоче й не рахує на пальцях склади. Пише тихцем, а тому то – проза.

      – Проза! – Вампір блиснув кликами, чого звичайно намагався не робити. – Може, роман? Чи есей? Мораліте? Най тебе грім, Любистку! Не піддавай нас мукам! Відкрий, що ти пишеш!

      – Мемуари.

      – Що-що?

      – З отих ото нотаток, – Любисток продемонстрував напханий паперами тубус, – постане твір мого життя. Мемуари, що носитимуть назву «П’ятдесят років поезії».

      – Дурнувата назва, – сухо заявив Кагір. – Поезія віку не має.

      – А як прийняти, що й має, – докинув вампір, – то є вона рішуче старшою.

      – Ви не розумієте. Назва означає, що автор твору провів п’ятдесят років, не менше й не більше, на службі Пані Поезії.

      – У такому разі то ще більша дурня, – відповів відьмак. – Ти, Любистку, все ще й сорока не маєш. Уміння писати у тебе вбили різками у храмовій інфімі[24] у віці

24

Інфімою (від лат. infima – «найнижчі») звалися перші курси (класи) у духовних семінаріях та академіях, на яких вивчалися початки граматики.