Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський

заперечуватиму. – Трубадур схилився над листком і пошкрябав по ньому олівцем. – Дякую, Регісе. Нарешті щось конструктивне. Хтось іще має якісь зауваження?

      – Я маю, – відізвалася несподівано Мільва, виставляючи голову з-під попони. – Шо баньки витрішшаєте? Шо я неграмотна? Але ж і не дурна! Ми тута у поході, йдемо Цірі на підмогу, зі зброєю в руках ворожою землею ідемо. Може так бути, шо у ворожі лапи ота Любисткова писанина потрапить. А ми ж знаємо віршомаза, не секрет, шо він базіка, пліткар і балабол. Тож нехай уважно ставиться до того, про шо він там калякає. Аби нас через ті каляки часом не повісили.

      – Перебираєш, Мільво, – лагідно сказав вампір.

      – Причому сильно, – заявив Любисток.

      – Та й мені так здається, – додав безтурботно Кагір. – Не знаю, як воно є у нордлінгів, але в Імперії володіння рукописом не вважається за crimen [25], а письменницька діяльність не підлягає покаранню.

      Ґеральт покосився на нього і з тріском зламав патика, що ним бавився.

      – Але у містах, здобутих цією культурною нацією, бібліотеки підлягають пусканню за димом, – сказав без претензії, але емоційно. – Але ж менше про це. Маріє, мені також здається, що ти перебираєш. Писанина Любистка не має, як завжди, жодного значення. І для нашої безпеки у тому числі.

      – Ага, як же! – вперлася лучниця, сідаючи. – Я вже своє відаю! Мій вітчим, як королівські комірники перепис людства у нас робили, взяв ноги у руки, у хашші завіявся і два тижні там сидів, носа не виставляючи. Де пергамент, там jurament [26], звик він казати, а хто сьогодні чорнилами записаний, той завтра колесом ламаний. І правим він, хош паршивець з нього був, шо ого-го! Думаю, шо у пеклі він, сучий син, смажиться!

      Мільва відкинула ковдру й присіла до вогню, вирвана вже зі сну остаточно. Схоже, подумав Ґеральт, зачинається ще одна довга нічна бесіда.

      – Не любила ти свого вітчима, відчуваю я, – зауважив Любисток за хвилину мовчання.

      – Нє любила. – Мільва ледь чутно заскреготіла зубами. – Бо паршивець він був. Як матуся нє бачила, то підкрадався та лапи розпускав. Шо казала я, він нє слухав, тож я, врешті не стримавшись, граблями до нього промовила, а коли впав він, то ше я його раз-інший копнула, у ребра й в слабину. Два дні він тоді лежав, кров’ю плював… А я з дому в світ дунула геть, нє чекаючи, як він вилікується. Потім слухи до мене дійшли, шо помер, а матуся моя – скоро за ним… Гей, Любистку! Ти те записуєш? Ані смій! Ані смій, чуєш, шо я тобі кажу?

* * *

      Дивним було, що мандрувала з нами Мільва, дивовижним був факт, що супроводжував нас вампір. І все ж найдивнішими – й цілком незрозумілими – були мотиви Кагіра, який раптом із ворога став якщо не другом, то союзником. Юнак довів те у Битві-на-Мосту, без вагання ставши з мечем у руках поряд із відьмаком проти своїх земляків. Учинком тим він заслужив нашу симпатію й остаточно розвіяв наші підозри. Пишучи «наші», я маю на увазі себе, вампіра й лучницю. Бо Ґеральт, хоча й бився пліч-о-пліч із Кагіром, хоча й заглядав біля нього

25

Злочин (лат.).

26

Клятва (на вірність) (лат.).