Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис

ревли великі армійські машини, повні солдатів у касках з автоматами на грудях – вони сиділи в кузові на лавах тісно, застиглі, неначе не живі, а якісь ідоли-бовдури, солдати чужої імперії, що сунула завойовувати Україну.

      Попереду машин і позаду них повзли, брязкаючи гусеницями, танки. А там, куди вони повзли, вдалині здіймалися бані Софійського собору.

      Там був Київ.

      А понад дорогою при маленькому базарчику, що стихійно там виник (в окупації всі жили тільки з базару), сиділи бабусі й продавали якусь зелень зі своїх городів і злякано позиркували на машини, що, чадячи димом, проповзали мимо них та їхнього базарчика на Київ – он він, попереду вже видніється.

      Крайня бабця в чорній хустці, кістлява й сувора, вигукувала:

      – Вгадую долю! По лініях руки! Підходьте, православні, усім вгадаю судьбу – дешево і швидко.

      Олена й підійшла до неї, простягла руку.

      Бабця схопила руку, крутила туди-сюди її, наче хотіла вивернути, щось бурмотіла, пальчиком поводила по її долоні й зрештою видихнула:

      – Не йди, молодичко, туди, куди ти оце йдеш…

      – Але мені треба до Києва.

      – Ось я й кажу: не йди до Києва, бо там тебе смертонька чекає, – сказала віщунка. – Даруй, що таке пророчу. Але хочу тебе застерегти: не ходи, там тобі судилось умерти.

      – А якщо я…

      – Дитино, зустрічі тобі зі своєю смертонькою у Києві не уникнути. Це твоя доля. Тож не ходи, коли хочеш ще пожити. Вибери собі іншу долю, добрішу до тебе…

      Та Олена пішла. Не могла не піти. Дорогою, що була для неї дорогою в один кінець. Казала собі: хай там хоч що, але в Київ я піду. Бо це – моя доля. Зрештою, відступати пізно. Тільки вперед!

      Частина четверта

      Бабин Яр

      Вгорі – тризуб.

      Під ним всього лише один рядок: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

      Окупація

      19 вересня 1941 року гітлерівці увірвалися в Київ. Почалася багатомісячна ніч фашистської окупації.

      Слідом за передовими частинами вермахту в місті з’явилися нацистські чиновники і створили свій воєнно-адміністративний апарат. Містом почав управляти генеральний комісаріат Київського генерального округу і міський комісаріат, які підкорялися рейхскомісаріату на чолі з катом українського народу – Е. Кохом. Розгорнули терористичну роботу фашистські каральні органи – таємна політична поліція (гестапо), таємна польова поліція, оперативні формування, створені для масового знищення населення – «айнзатцгрупи», «зондеркоманди», підрозділи військ СС.

      Також були створені допоміжні органи із так званого місцевого самоуправління, що стали придатком окупаційних установ, які мали допомагати фашистам насаджувати «новий порядок». На допомогу гестапо також була створена так звана «українська охоронна поліція» із кримінальних елементів та зрадників Батьківщини.

      І посипались на беззахисне населення численні накази та розпорядження,