Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис

дістатися Києва було таким великим, що всю її заполонило. Але заполонило щастям і радістю зустрічі. У Києві її чекав поет і діяльний член ОУН, її наставник по боротьбі Олег Ольжич.

      Привітавши Олену з поверненням до Золотоверхого Києва:

      «Він нині переживає не кращі свої часи, боюсь, коли б не найгірші, але ми їх маємо перевтілити у кращі. Як треба, то й життям своїм».

      І одразу повідомляє, що їй доручено – від імені, звичайно, ОУН – очолити Спілку українських письменників. А також…

      – Також… – промовив Ольжич, мить подумавши: – Про все інше – потім. А нині вже час ставати до праці.

      Олена й сама була такої думки: менше слів – та ще таких гарних і піднесено-урочистих (скільки їх вже наговорили, навиголошували українці!), пора переходити до діла. І справа повинна бути світлою і радісною – праця для душі, для народу, для рідної України. Щирою була і любов-кохання. Спочатку Олена писала Михайлові Телізі: «Любов свободна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого подібного. (Це вона писала за рік до весілля.) Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, „фліртуйте“. І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов хороша, як у нас, коли вона не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя…. Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА!»

      Ось такої й праці вона багла, – не з принуки, не з обов’язку – а за покликом серця.

      І таку працю вона й розпочала в Києві. Вільну, але на грані смертельного ризику. Хтось зауважив: у неї була натура Кармен. А Кармен – це азартна гра зі смертю.

      Прибувши в окупований фашистами Київ, очоливши Спілку письменників і журнал «Літаври», Олена вірила, що після війни Україна буде суверенна. Та окупанти планували інакше, а тих, хто думав не так, як вони, і не підкорявся їм, відправляли до Бабиного Яру.

      Їй тоді йшов 35-й рік.

      Один з гестапівців потім зізнається: він і з-поміж чоловіків не бачив таких мужніх, як ця жінка.

      Але про мужність вона тоді не думала (чи думала менше всього) – жила для праці в ім’я волі і кращої долі своєї України. Про те й писала у вірші.

      Це буде так: в осінній день прозорий

      Перейдемо ми на свої дороги.

      Тяжке змагання люті душі зоре,

      Щоб колосились зерна перемоги.

      Ілюзії, якщо вони й були, зникли й розвіялись в один день. І від того на душі стало ще тяжкіше, ніби втратила те, чим жила останні дні. Та духом не падала. Треба було тверезо оцінити ситуацію і починати свою нелегку працю з відновлення в душах українських національного почуття. У статті за 5 жовтня у «Волині», що мала промовисту назву «Розсипаються мури», писала:

      «Питання національної самосвідомости на Східній Україні є тепер дуже можним. Рожеві оптимісти твердять, що 98 % українського населення почувають себе свідомими українцями в нашому розумінні цього слова. Чорні песимісти понуро пророкують, що в краю, де вже прищепилося сталінське „братерство народів“, національний світогляд буде видаватися диким божевіллям,