Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис

Сян на прикордонному пункті вони не могли – не мали на те відповідних перепусток. Та й польські прикордонники схопили б їх і передали німцям. Отож щоб не ризикувати, вирішили перейти Сян в глухому місці таємно і загубитися на українській території. Серед мешканців прикордоння вивідали, де це краще всього зробити, їм підказали, і вони зважились – українська поетеса Олена Теліга (чоловік її Михайло поки що залишався в Подебрадах) та український письменник Улас Самчук, на той час вже досить відомий.

      У Чехословаччині Улас мешкав з 1929-го по 1941 рік. Українська Прага 1920–1930 років жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. До безпосереднього оточення, яке творило «його Прагу», Улас Самчук залучав Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Михайла Мухина, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Дорошенка, Миколу Ґалаґана, Леоніда і Надію Білецьких, Дмитра Антоновича, Сергія Шелухіна, Микиту Шаповала, Валентина і Лідію Садовських, Русових, Яковлевих, Мідних, Батинських, Слюсаренків, Щербаківських, Сімовичів, Лащенків, Горбачевського, Ольгерта Бочковського. У Празі Улас Самчук належав до Студентської академічної громади. «Нас було кілька сотень із загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс». У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ – секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук.

      Був він на той час автором оповідань і знаної вже трилогії «Волинь» (книги I–III, 1932–1937), головний герой якої – молода українська людина, котра прагне знайти своє місце в житті шляхами національно-культурного й державного становлення. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику майже світову славу. Як стверджуватиме пізніше один з дослідників творчості письменника, «У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидатування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман „Волинь“ (як і Володимира Винниченка за „Сонячну машину“). Але, на жаль, їхніх імен немає серед нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились не конкурентоспроможними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами».

      Ідейним продовженням «Волині» стала повість «Кулак» (1932), в романі «Марія» (1934) письменник відтворив трагедію голоду українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932–1933 років, у романі «Гори говорять» (1934) – показав боротьбу гуцулів з угорцями на Закарпатті.

      Для Олени Теліги, яка була на той час авторкою лише низки розпорошених віршів в журналах та кількох рецензій і статей, Улас Самчук був живий класик.

      Письменник на той час ще неодружений, хоч і розпочав уже четвертий десяток, вигляд мав вельми симпатичного молодика (час, здається,