Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг

давати раду нервовим пасажирам.

      Але, оскільки таке пояснення було єдиним, яке мало бодай віддалений сенс, Браян проігнорував те, що знав, і ринувся далі. Усе ще оповитий уривками свого сновидіння і почасти впевнений, що там кричить Енн, що він знайде її десь посеред пасажирського салону з долонею, притиснутою до тріщини в корпусі авіалайнера – тріщини, розташованої під написом: «ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ».

      У бізнес-класі був тільки один пасажир, якийсь літній чоловік у костюмі-трійці. Його лиса голова м’яко сяяла у світлі, що спадало від лампи для читання. Опухлі від артриту руки були акуратно складені на пряжці ременя безпеки. Він міцно спав і голосно хропів, ігноруючи весь цей ґвалт.

      Браян проскочив до загального салону, і там його поривання вперед нарешті осадило приголомшливо неймовірною картиною. Десь за чверть довжини проходу він побачив якогось хлопчика-підлітка, що стояв біля меншої дівчинки, яка завалилися в крісло під лівим бортом. Проте хлопчик не дивився на неї; зі щелепою, що відвисла ледь не до глибокого викоту його майки «Гард-Рок Кафе»,[54] він витріщився в бік хвостової частини лайнера.

      Перша реакція Браяна була майже такою ж, як в Алберта Кавснера: «Боже мій, весь літак порожній!»

      Потім під правим бортом він помітив жінку, яка підводиться і вибирається в прохід, аби побачити, що відбувається. У неї був отетерілий, запухлий вигляд людини, яку ось тільки-но зараз висмикнули з міцного сну. Посередині салону, в центральному ряді, якийсь молодик у светрі-джерсі під горло тягнув шию в бік малої дівчинки, дивлячись на неї апатичними, олов’яними очима. Інший чоловік – цьому було під шістдесят – підвівся з крісла поблизу Браяна та так і стояв там, у нерішучості. Він був одягнений у червону фланелеву сорочку і вигляд мав абсолютно розгублений. Скидаючись своїм розпушеним неохайними завитками навкруг голови волоссям на типового «божевільного професора».

      – Хто це кричить? – запитав він у Браяна. – Щось негаразд з літаком, містере? Ви не вважаєте, що ми падаємо, правда ж?

      Дівчинка перестала кричати. Вона виборсалася з крісла, до якого була впала, а тоді ледь не повалилася ницьма в іншому напрямку. Той хлопець якраз вчасно її підхопив; рухався він з якоюсь причмеленою повільністю.

      «Куди вони пропали? – подумав Браян. – Господи помилуй, куди це вони всі пропали?»

      Але ноги вже понесли його до підлітка і малої дівчинки. По ходу він проминув ще одну пасажирку, котра все ще спала, це була дівчина років сімнадцяти. Рот у неї був непривабливо роззявлений, всмоктуючи повітря довгими, сухими вдихами.

      Він підійшов до підлітка і дівчинки в рожевій сукні.

      – Де вони, чоловіче? – запитав Алберт Кавснер. Однією рукою він обіймав за плечі зарюмсану малу, але не дивився на неї; його очі безупинно перебігали туди-сюди по майже порожньому пасажирському салону. – Хіба ми сідали десь, поки я спав, і їх випустили?

      – Моя тітка пропала! – рюмсала мала. – Моя тітка Вікі! Я думала, що літак пустий! Я думала, я тут сама!

54

«Hard Rock Cafe» – заснована 1971 р. в Лондоні міжнародна мережа музично-тематичних ресторанів, готелів та казино.