Сирітський потяг. Крістіна Бейкер Клайн

таке.

      – Гадаю, цю блузку ти позичила.

      – Ну…

      – Не варто було перейматися. Вона тобі не пасує. – Вона жестом вказує Моллі, щоб та сіла навпроти неї. – Можеш кликати мене Вівіан. Мені не подобається, коли мене називають місіс Дейлі. Адже мій чоловік уже на тім світі.

      – Співчуваю.

      – Не треба. Він помер вісім років тому. Крім того, мені дев’яносто один. Мало хто з тих, кого я знала, ще серед живих.

      Моллі не знає, як відповісти – чи чемно казати людям, що вони на вигляд здаються молодшими? Вона ніколи не здогадалася б, що цій жінці дев’яносто один, але їй небагато з ким є порівнювати. Батьки її тата померли, коли той був молодий; батьки її мами одружені не були, тож вона ніколи не мала нагоди познайомитися зі своїм дідусем. З усіх родичів Моллі пам’ятає лише свою бабусю з маминого боку, що померла, коли їй було три.

      – Террі розповіла мені, що ти живеш з опікунами, – каже Вівіан. – Ти сирота?

      – Моя мама жива, але я вважаю себе сиротою.

      – Однак насправді це не так.

      – На мою думку, людина, що не має батьків, які б про неї дбали, може вважати себе ким завгодно.

      Вівіан довго на неї дивиться, наче зважує цю думку.

      – Справедливо, – вирішує вона. – Отож розкажи мені про себе.

      Моллі прожила в штаті Мен усе своє життя і навіть ніколи не бувала в інших штатах. Вона уривками пам’ятає своє дитинство в Індіан-Айленді[5] перед тим, як стала жити в опікунів: сіробокий трейлер, у якому вона мешкала з батьками, громадський клуб із заставленим пікапами паркувальним майданчиком, гральний дім для бінго «Сокалексіз», церкву Святої Анни. Вона пам’ятає індіанську ляльку з кукурудзяного качана з чорним волоссям, вбрану в традиційний костюм, яку тримала на полиці у себе в кімнаті, однак їй більше подобалися Барбі, подаровані благодійними організаціями та роздавані в громадському клубі на Різдво. Звісно, серед них ніколи не було популярних – Попелюшки чи Королеви краси, лише дивачки з розпродажів: Барбі-водій чи Барбі-дикунка. Це не мало значення. Хай яке дивне у цих ляльок було вбрання, їхні риси залишалися втішно однаковими: дивні витягнуті ступні, наче готові взути високі підбори, круті стегна й безреберний тулуб, гладенький ніс і блискуче пластикове волосся…

      Але це не те, що Вівіан хоче почути. З чого почати? Що розповісти? Нелегко вирішити. Її історія не з веселих, і Моллі з досвіду знає, що люди або сахаються, або не вірять їй, чи, навіть гірше, починають її жаліти. Отож вона навчилася розказувати скорочену версію.

      – Ну, – починає вона, – з батькового боку я індіанка з племені пенобскотів. Коли я була мала`, ми жили в резервації біля Олд-Тауна.

      – Он як. Це тому ти так малюєшся й фарбуєш волосся.

      Моллі ошелешена. Їй ніколи не спадало на думку таке пояснення. Чи й справді це так?

      Ще у восьмому класі, під час особливо непростого року – сердиті, крикливі опікуни; ревниві названі брати й сестри; група задерикуватих дівчат у школі, – вона купила коробку швидкодійної фарби для волосся «Лореаль» й чорний олівець для очей «Кавер гьорл», і перемінилася в домашній ванній. У найближчі вихідні

5

Резервація індіанців-пенобскотів.