Сирітський потяг. Крістіна Бейкер Клайн

так думати, насправді вона собі цього не дозволяє. Не те щоб вона прикидалася, але все-таки щось у ній примушує її стримуватися. Вона збагнула, що може контролювати свої емоції, уявляючи на місці своїх грудей велику коробку з навісним замком. Вона подумки відкриває коробку, й запихає туди всілякі випадкові некеровані почуття, непокірний сум чи жаль, і щільно її закриває.

      Ралф теж намагався знайти в ній хороші риси. Він до цього схильний; він бачить навіть те, чого немає. І хоча якоюсь мірою Моллі вдячна йому за віру в неї, вона не покладається на це повністю. З Діною їй, можна сказати, краще – та не намагається приховати свої підозри. Легше думати, що на тебе мають зуб, ніж розчаруватися, коли показують спину.

      – «Джен Ейр»? – питає Джек.

      – Яка різниця?

      – Я купив би її для тебе.

      – Що ж…

      Навіть вскочивши в таку халепу й, напевно, вимушена поїхати геть, вона знає, що ніколи не попросила б Джека купити їй ту книжку. В житті з опікунами вона ненавидить найбільше оцю залежність від людей, яких заледве знає, беззахисність перед їхніми забаганками. Вона навчилася нічого ні від кого не очікувати. Про її іменини часто забувають; на свята про неї думають останньою чергою. Їй доводиться задовольнятися тим, що дають, а те, що дають, – це рідко те, що вона просила.

      – Ти така збіса вперта! – каже Джек, наче читаючи її думки. – Подивися, в яку халепу себе втягнула.

      У двері Молліної кімнати гучно стукають. Вона притискає телефона до грудей і дивиться, як повертається ручка. Ще одне, з чим їй доводиться жити, – ні замка, ні особистого простору.

      Діна заглядає в кімнату, міцно стиснувши нафарбовані рожевою помадою губи.

      – Ми маємо поговорити.

      – Гаразд. Я тільки закінчу розмову.

      – З ким ти говориш?

      Моллі вагається. Чи зобов’язана вона відповідати? Ой, та яка різниця.

      – З Джеком.

      Діна насуплюється.

      – Поквапся. Ми не можемо витратити на це весь вечір.

      – Я за хвилинку буду.

      Моллі чекає, дивлячись просто на Діну, доки та зникає за дверима, й знову прикладає телефона до вуха.

      – Настав час розстрілу.

      – Ні, ні, послухай, – відказує Джек. – Я маю ідею. Але вона трохи… божевільна.

      – Вибач, – каже Моллі похмуро. – Мені треба йти.

      – Я поговорив зі своєю мамою…

      – Джеку, ти серйозно? Ти їй розповів? Вона й так мене ненавидить.

      – Зажди, вислухай мене. По-перше, вона тебе не ненавидить. А по-друге, вона мала розмову з тією пані, на яку працює, і, здається, ти зможеш там відпрацювати свої години.

      – Що?

      – Ага.

      – Але як?

      – Ну, ти ж знаєш, що моя мама – найгірша доморядниця у світі.

      Моллі подобається, як він це каже – буденно, без осуду, наче повідомляє, що його мама – шульга.

      – Отож ця пані хоче навести лад у себе на горищі – поскладати старі папери, коробки й усе таке, а для моєї мами