Сирітський потяг. Крістіна Бейкер Клайн

мені за егоїстичність. Мені просто хочеться провести з тобою ще трохи часу.

      Коли Моллі відчиняє двері й бачить напружені й сторожкі обличчя Діни й Ралфа, вона всміхається.

      – Не хвилюйтеся. Я знайшла, як відпрацювати свої години. – Діна зиркає на Ралфа з виразом, який Моллі розуміє, маючи багаторічний досвід розпізнавання думок різних опікунів. – Але я зрозумію, якщо ви хочете, аби я пішла. Я знайду щось інше.

      – Ми не хочемо, щоб ти пішла, – каже Ралф, і водночас із ним Діна говорить:

      – Нам треба про це поговорити.

      Вони втуплюються одне в одного.

      – Хай там як, – мовить Моллі. – Якщо у нас із вами не складеться, не страшно.

      І в той момент, сповнена позиченої в Джека напускної сміливості, вона й справді так думає. Якщо не складеться – значиться, не складеться. Моллі вже давно зрозуміла, що з більшістю розчарувань і віроломства, яких інші люди бояться все своє життя, вона вже зіткнулася. Батько помер. Матір пустилася берега. Її передавали з рук у руки й відмовлялися від неї раз у раз. Та вона все одно дихає, спить і росте. Прокидається щоранку і вбирається. Отож, кажучи, що це не страшно, вона має на увазі, що здатна пережити мало не будь-що. А тепер, вперше, відколи вона себе пам’ятає, знайшовся хтось, хто дбає про неї. (Власне, а що це йому заманулося?)

      Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

      Моллі набирає повні легені повітря. Будинок більший, ніж вона уявляла, – білий вікторіанський моноліт із завитками й чорними віконницями. Виглядаючи з авта, помічає, що він у бездоганному стані – нічого не відлущується й не гниє, а це означає, що його, напевно, нещодавно пофарбували. Безсумнівно, ця стара пані постійно наймає людей для догляду за ним, цілу армію бджіл-трударів.

      Стоїть приємний квітневий ранок. Земля ще сира від талого снігу й дощу, але сьогодні один із тих рідкісних, майже теплих днів, які натякають, що попереду – чудове літо. Яскраво-блакитне небо помережали пухнасті хмарки. Здається, скрізь заквітли кущики крокусів.

      – Отож, – каже Джек, – справа така. Вона приємна пані, але трохи сувора. Ну знаєш, жартами не сипле. – Він вимикає двигун й лагідно стискає плече Моллі. – Просто кивай і всміхайся, й усе буде добре.

      – Нагадай-но, скільки їй років? – мимрить Моллі. Вона сердиться на себе за те, що нервується. Подумаєш! Якась стара карга, якій треба, щоб хтось розгріб її барахло. Хоч би воно не виявилося огидним і смердючим, як будинки тих скнар, що показує телебачення.

      – Не знаю. Багато. До слова, маєш гарний вигляд, – додає Джек.

      Моллі сердито на нього зиркає. Вона вбрана в рожеву блузку від «Лендс Енд», що їй позичила Діна з такої нагоди. «Я тебе ледве впізнаю, – кинула сухо, коли Моллі вийшла в ній зі спальні. – Ти в ній така… жіночна».

      На Джекове прохання Моллі витягла з носа кільце й залишила тільки по дві сережки в кожному вусі. І з макіяжем теж постаралася – сьогодні вона просто бліда, а не схожа на привида, й очі обведені не так густо. Вона навіть купила рожеву помаду «Мейбелін» відтінку «мальвовий», посміявшись над його вигадливою назвою. Вона зняла всі свої численні каблучки з крамниці вживаних речей і залишила тільки ланцюжок із дармовисами від свого батька,