Сирітський потяг. Крістіна Бейкер Клайн

проведу тебе до сходів.

      – Який джентльмен. – Вона ступає на землю. – Чи боїшся, що я втечу?

      – Правду кажучи, і те, й те, – відказує він.

      Стоячи перед колосальними дверима з горіхового дерева з величезним мідним кільцем, Моллі вагається. Озирається на Джека, що вже повернувся в авто, надів навушники й гортає пошарпану збірку оповідань Джуно Діаса, який завжди тримає в бардачку. Вона виструнчується, розправляє плечі, прибирає волосся за вуха, пригладжує комірець блузки (коли вона востаннє мала на шиї комір? Хіба що собачий) і стукає у двері. Тихо. Вона стукає знову, трохи гучніше. А тоді помічає кнопку дзвінка ліворуч від дверей і натискає її. У будинку голосно звучить передзвін, і за мить з’являється Джекова мама, Террі, що поспішає їй назустріч із занепокоєним виглядом. Завжди дивно бачити Джекові великі карі очі на широкому, приємному обличчі його матері.

      Хоч Джек і запевнив Моллі, що його мама дала згоду – «та бісова справа з горищем висіла над її головою так довго, ти навіть не уявляєш», – вона знає, що насправді все куди складніше. Террі обожнює свого єдиного сина і, щоб його порадувати, зробить майже все. Але хай скільки йому хочеться думати, що Террі не має нічого проти його плану, Моллі знає, що Джекові довелося на неї натиснути.

      Коли Террі відчиняє двері, вона оглядає Моллі з голови до ніг.

      – Ну, причепурилася ти гарно.

      – Дякую. Напевно, – бурмоче Моллі. Їй важко сказати, чи вбрання Террі – це уніформа, чи щось таке нудне, що на неї скидається: чорні штани, грубі чорні черевики з гумовими підошвами, проста футболка персикового кольору.

      Моллі йде за нею слідом по довгому коридору, оздобленому написаними олією картинами й гравюрами в золотих рамах, звуки їхніх кроків стишує східний килимок. У кінці коридору зачинені двері.

      Террі на якусь мить прикладає до дверей вухо й тихенько стукає.

      – Вівіан? – вона трохи прочиняє двері. – Дівчина прийшла. Моллі Аєр. Так, добре.

      Вона розчахує двері у велику, залиту сонцем вітальню з видом на море, повну книжкових полиць від підлоги до стелі й антикварних меблів. Стара пані, вбрана в чорний кашеміровий светр з високою шиєю, сидить у ніші біля вікна у вицвілому червоному кріслі, склавши помережані венами руки на колінах, вкритих вовняним пледом у клітинку.

      Підійшовши до неї, Террі каже:

      – Моллі, це місіс Дейлі.

      – Добридень. – Моллі простягає руку, як її навчив батько.

      – Добридень.

      Долоня старенької у Молліній руці суха й холодна. Вона бадьора худа жінка, з вузьким носом і пильними карими очима, по-пташиному проникливими. Шкіра у неї тонка, майже прозора, а хвилясте сиве волосся зібране в ґульку. Світлі веснянки – чи це старечі плями? – розсипані по її обличчю. Вени на її руках нагадують карту, а шкіра навколо очей брижиться безліччю зморшок. Вона схожа на монашок з католицької школи, яку Моллі недовго відвідувала в Авгу́сті (під час короткого перебування в непідхожій опікунській сім’ї), що здавалися, з одного боку, старими, а з іншого – на диво молодими. Як і ті черниці, ця жінка має