Відьмак. Кров ельфів. Анджей Сапковський

чародійка. – Хто тебе так побив?

      – Це? – Цірі глянула на плечі, наче заскочена кількістю синців. – А, це… Це вітряк. Я була надто повільною.

      – Який, хай йому грець, вітряк?

      – Вітряк, – повторила Цірі, піднімаючи на чародійку великі очі. – То такий… Ну… Я на тому вчуся ухилятися від атак. Він має такі лапи з палиць, і крутиться, і махає тими лапами. Треба дуже швидко скакати й ухилятися. Лефрекс треба мати. Якщо немає лефрексу, то вітряк вгатить тебе палицею. На початку-то мене він страшнесенько, той вітряк, лупцював. Але тепер…

      – Зніми легінси та сорочку. О, боги милосердні! Дівчино! Ти взагалі можеш ходити? Бігати?

      Обидва стегна й лівий бік були темно-сині від гематом і опухлостей. Цірі смикнулася й зашипіла, сахнувшись від долоні чародійки. Трісс вилаялася ґномською, надзвичайно непристойно.

      – Це також вітряк? – запитала, намагаючись зберігати спокій.

      – Це? Ні. О, ото був вітряк. – Цірі байдуже продемонструвала чималий синець на гомілці, нижче лівого коліна. – А це інші… Це – маятник. На маятнику я вчу кроки з мечем. Ґеральт каже, що я на маятнику дуже добра. Говорить, що я маю те, як його… Відчуття. Маю відчуття.

      – А якщо забракне відчуття, – заскреготіла зубами Трісс, – тоді, як я припускаю, маятник тебе вгатить?

      – Ну певно, – погодилася дівчинка, дивлячись на неї і явно дивуючись її незнанню. – Вгатить, та ще й як.

      – А тут? На боці? Що то було? Ковальський молот?

      Цірі засичала від болю, почервоніла.

      – Це я впала з гребеня…

      – …а гребінь тебе вгатив, – закінчила Трісс, іще з більшими труднощами себе опановуючи.

      Цірі пирхнула.

      – Як гребінь може вгатити, якщо він вкопаний у землю? Не може! Це я просто впала. Учила оберт у стрибку, і в мене не вийшло. Від того – синець. Бо я вдарилася об стовпчик.

      – І лежала два дні? Маєш проблеми з диханням? Болить?

      – Та ні. Коен мене розтер і зараз же знову загнав на гребінь. Так треба, розумієш? Інакше впіймаєш переляк.

      – Що?

      – Упіймаєш переляк, – гордо повторила Цірі й відгорнула з чола попелястий чубчик. – Не знаєш? Навіть коли з тобою щось станеться, треба відразу на снаряд, бо інакше боятимешся, а якщо боятимешся, то фіг там вийде в тебе навчання. Відмовлятися не можна. Ґеральт так сказав.

      – Мушу запам’ятати ту максиму, – процідила чародійка. – Як і те, що походить вона, власне, від Ґеральта. Це непоганий рецепт для життя, от тільки я не впевнена, що він придатний для будь-яких обставин. Але досить легко його реалізовувати чужим коштом. Тож відмовлятися не можна? Нехай навіть тебе б’ють і лупцюють тисячами способів, ти маєш устати й тренуватися далі?

      – Ну певно. Відьмак нічого не боїться.

      – Справді? А ти, Цірі? Нічого не боїшся? Відповідай щиро.

      Дівчинка відвернулася, закусила губу.

      – А нікому не скажеш?

      – Не скажу.

      – Більш за все я боюся двох маятників. Двох відразу. І вітряка, але тільки тоді, якщо його запустити на швидкості. А ще є довга жердина,