Відьмак. Кров ельфів. Анджей Сапковський

це – її дім, – закінчив Ґеральт тихо, але рішуче. Дуже рішуче. Тоном, що припиняв дискусію.

      – Ну, власне, у тому вся справа, – глибоко зітхнув Весемір. – Трісс, ти, мабуть, заморилася. Голодна?

      – Не заперечую, – зітхнула й вона, відмовившись піймати поглядом очі Ґеральта. – Щиро кажучи, валюся з ніг. Останню ніч на шляху я провела у напіврозваленому курені пастухів, загарбавшись у солому й мішки. Ущільнила розвалище чарами, і якби не це – здубіла б хіба. Марю про чисту постіль.

      – З’їж із нами вечерю. Зараз. А потім добре виспишся і відпочинеш. Ми приготували для тебе найкращу кімнату, ту, в башті. Й установили там найкраще ліжко, яке було в Каер Морені.

      – Дякую. – Трісс легенько посміхнулася.

      «У вежі, – подумала. – Нехай тобі, Весеміре. Сьогодні може бути й у вежі, якщо вже так тобі йдеться про умовності. Можу спати у вежі, у найкращому ліжку з усіх ліжок у Каер Морені. Хоча я воліла б із Ґеральтом у найгіршому».

      – Ходімо, Трісс.

      – Ходімо.

* * *

      Вітер постукував віконницями, ворушив рештками з’їденого міллю гобелена, яким утеплили вікно. Трісс лежала на найліпшому в усьому Каер Морені ліжку, серед повної темряви. Не могла заснути. І не через те, що найкраще ліжко в Каер Морені було справжньою розвалиною. Трісс інтенсивно думала. А всі думки, що полохали її сон, крутилися навколо одного базового питання.

      Навіщо її викликали до фортеці? Хто це зробив? Для чого? І з якою метою?

      Хвороба Весеміра не могла бути нічим іншим, як приводом. Весемір був відьмаком. Те, що одночасно він був столітнім дідом, не змінювало того факту, що його здоров’ю міг позаздрити будь-хто з молодих. Якби ще виявилося, що старого дзьобнула жалом мантикора чи покусав вовкулака, Трісс повірила б, що її викликали до нього. Але «кості ломить»? Смішно. Ломоту в кістках, не дуже оригінальну болячку у приголомшливо холодних мурах Каер Морену, Весемір вилікував би відьмачим еліксиром або й іще простіше: міцною житньою горілкою, застосованою в рівних пропорціях зовнішньо і внутрішньо. Не потребував би він чародійки, її заклять, фільтрів чи амулетів.

      Тож хто її викликав? Ґеральт?

      Трісс крутилася в ліжку, відчуваючи хвилю тепла, що огортало її. І збудженість, що лише зростала від злості. Вона тихо вилаялася, копнула перину, перевернулася на бік. Старовинне ложе заскрипіло, затріщало у зчленуваннях. «Не володію собою, – подумала вона. – Поводжуся наче дурний підліток. Або ще гірше – як недопещена стара панна. Не можу навіть логічно думати».

      Вона вилаялася знову.

      Вочевидь, це не Ґеральт. Без емоцій, мала, без емоцій, пригадай його міну там, у стайні. Ти вже бачила такі міни, мала, бачила, не обдурюй себе. Дурнуваті, винуваті, заклопотані міни чоловіків, які хочуть забути, які жаліють, які не хочуть пам’ятати того, що сталося, не хочуть повернення того, що було. Боги, мала, не обдурюй себе, що цього разу інакше. Ніколи не буває інакше. І ти про це знаєш. Бо ти ж маєш чималий досвід, мала.

      Якщо йшлося про життя еротичне, Трісс Мерігольд мала право вважатися типовою чародійкою.