Відьмак. Кров ельфів. Анджей Сапковський

б довіряти. Окрім мене й…

      Й окрім Йеннефер».

      Вітер завив, застукотів віконницями, надув гобелен. Трісс Мерігольд перевернулася навзнак, в задумі гризла ніготь великого пальця.

      «Ґеральт не запросив Йеннефер. Запросив мене. Чи не тому…»

      Чому…

      – Чому ти не прийшов сюди до мене? – крикнула вона тихо в темряву, збуджена й зла.

      Відповів їй вітер, що вив серед руїн.

* * *

      Ранок був сонячним, але диявольськи холодним. Трісс прокинулася змерзлою, невиспаною, але заспокоєною і рішучою.

      До зали вона зійшла останньою. Її зусилля було винагороджено шанобливими поглядами (що принесло їй задоволення) – змінила дорожнє вбрання на просту, але ефектну сукню, уміло застосувала магічні парфуми й не магічну, але казково дорогу косметику. З’їла вівсянку, теревенячи з відьмаками на неважливі й банальні теми.

      – Знову вода? – раптом забурчала Цірі, зазираючи до кубка. – У мене зуби від води терпнуть! Я б соку випила! Того, блакитного!

      – Не горбся, – сказав Ламберт, поглядаючи на Трісс скоса. – І не витирай рота рукавом! Закінчуй їсти, час на тренування. Дні все коротші.

      – Ґеральте, – Трісс доїла вівсянку, – Цірі вчора впала на Шляху. Нічого серйозного, але причиною був той блазнівський одяг. Воно все погано припасовано й заважає її рухам.

      Весемір кашлянув, відвернувся. «Ага, – подумала чародійка, – тож воно – твоя робота, майстре меча. І справді, кабатик Цірі виглядає так, наче скроїли його мечем, а зшили вістрям стріли».

      – Дні і справді коротшають, – продовжила вона, не дочекавшись коментарів. – Але теперішній ми скоротимо ще сильніше. Цірі, ти скінчила? Тоді давай зі мною. Зробимо необхідні виправлення у твоєму обмундируванні.

      – Вона бігає у цьому вже рік, Мерігольд, – гнівно сказав Ламберт. – І все було в порядку, допоки…

      – …допоки не з’явилася тут баба, яка дивитися не може на позбавлений смаку й не припасований одяг? Ти правий, Ламберте. Але баба з’явилася, порядки закінчилися, прийшов час великих змін. Ходімо, Цірі.

      Дівчинка завагалася, глянула на Ґеральта. Той кивнув, дозволяючи, посміхнувся. Красиво. Так, як він умів посміхатися колись, тоді, коли…

      Трісс відвела погляд. Та посмішка була не для неї.

* * *

      Кімнатка Цірі була точною копією покоїв відьмаків. Була, як і ті, позбавлена оздоблення й меблів. Не було тут практично нічого, окрім збитого з дощок ліжка, табурета і скрині. Стіни й двері своїх покоїв відьмаки декорували шкурами звірів, убитих під час полювання, – оленів, рисей, вовків, навіть росомах. На дверях кімнатки Цірі, натомість, висіла шкіра гігантського щура з мерзотним лускуватим хвостом. Трісс перемогла в собі бажання зірвати те смердюче паскудство й викинути у вікно.

      Дівчинка стояла біля ліжка і дивилася на неї вичікувально.

      – Постараємося, – сказала чародійка, – трохи краще припасувати твій… костюм. Я завжди мала хист до крою та шиття, тож повинна впоратися і з цією козлиною шкірою. А ти, відьмачко,