Зазирни у мої сни. Макс Кідрук

центральне поштове відділення, я геть здох і ледве волочив ноги. Здавалося, наче передні великогомілкові м’язи (це такі тонкі смужки м’язів, що проходять збоку товстої кістки, що з’єднує коліно та ступню) задубіли, стали твердими, немов дерево, й більше не скорочуються.

      – Mister Belinksy? – несподівано долинуло з-за спини.

      Я озирнувся. За кілька кроків від мене, біля виходу з підземного переходу, що веде до «ЕКО-маркету», стояли чоловік і жінка. Говорила жінка – правильною американською без жодного натяку на акцент.

      – Good morning, mister Belinksy! Could you please spare some time to talk with us?[16]

      Висока шатенка років тридцяти. Одягнена в сталево-сірі штани й такого ж кольору приталений жакет із короткими рукавами. Кінець прозорого блідо-блакитного шарфа, недбало обкрученого довкола шиї, звисав майже до пояса. На ногах – чорні туфлі-балетки. В руках вона стискала пластикову теку-дипломат. Чоловік виглядав менш офіційно: світло-сині джинси, темно-коричнева вітрівка, сині мокасини. Невелика шкіряна сумка через плече. Очі сховано за темними окулярами. Доки я кліпав, невпевнений у тому, що мене покликали англійською, незнайомці наблизилися впритул. Я несамохіть відступив і, сприйнявши їх за мормонів-проповідників, які нав’язуватимуться із розмовами про Святе Письмо, буркнув:

      – I don’t need your fucking Bibles[17].

      Насправді ні чоловік, ні жінка не скидалися на чепурних сектантів, які чіпляються до людей на вулицях із пропозиціями поговорити про Церкву Ісуса Христа святих останніх днів і почитати Євангеліє. Крім того, якби я хоч трохи поворушив мізками перед тим, як розтулити рота, то пригадав би, що мормони ніколи не починають бесіду англійською (українською зі скаженим американським акцентом – так, але не англійською, ніколи), проте в ту хвилину я був надто стомленим і злим, щоб зайти аж так далеко у своїх міркуваннях.

      – Ми не проповідники, – злегка гугнявим голосом проказав чоловік.

      На секунду в моїй голові промайнуло запитання: «Звідки вони знають, що я розмовляю англійською?», але за мить відволікся на обличчя шатенки. Прямий ніс, незвиклі до посмішок тонкі губи та великі очі дивовижного медового відтінку із сірими вкрапленнями поблизу обідків райдужних оболонок. Поглянувши зблизька, я збагнув, що, попри шкіру без зморщок, жінці далеко за тридцять.

      – А хто ви? – Вони підійшли ближче, а чоловік розташувався таким чином, що перегородив дорогу. Тепер я не міг пройти повз, не відштовхнувши його.

      – Ми з ФБР, пане Белінськи, – промовила жінка. – Хочемо з вами поговорити.

      «Ну так, звісно, як це я зразу не здогадався? А я тоді Ісус-бляха-Христос».

      Скептично задерши кутик губи, я спробував пригадати яке-небудь телевізійне шоу, де людей розігрують перед прихованими камерами. Впродовж минулих півроку я не наближався до телевізора, а тому нічого путнього в пам’яті не зринало. Хіба що «Вас замовили» від «Вечірнього кварталу». Але хто я такий, щоб на мене звернули увагу у «Вечірньому кварталі»? Хай там як, я не сумнівався, що мене розігрують. Озирнувся, шукаючи очима припарковану

16

Доброго ранку, пане Белінськи! Ви не могли б приділити нам трохи часу? (англ.).

17

Мені не потрібні ваші довбані Біблії (англ.).