Століття Якова. Володимир Лис

– старого, багатиря запузяченого, і молодого, сову банькату, а Яків раптом побачив, як не Іван Саратовець, а він, Яшко, Яків, уже геть дорослий парубок, іде до річки з каменем, великою каменюкою в руці, а на березі обв’язує каменя мотузкою і чіпляє собі на шию. Ци теж щось на камені видряпає? Улянчине ім’я. Тоже дві зими до школи походив.

      – Нє, нє, – чи то подумав, чи прошептав, і його пальці вчепилися в материну спідницю.

      – Що з тобою, Яшо? – Мама схарапудилася не на жарт, взяла його голову в свої руки, заглянула в очі.

      – Ничого, мамо, – сказав Яків, але подумав, що нізащо в світі й нікому він Улянку не віддасть.

      Али й топитися теж не піде.

      7

      Мама Параска грішила. Або ж видавала бажане за дійсне. Тиміш Вергун, Тимко, Тимофій Глущук не був ані банькатим, ані витрішкуватим, а мав швидше виразні темно-горіхові очі. Циганські – казали в селі. Підростав, виростав і все більше западали на ті очі, на доладну поставу дівчата. Окрім того, що був Тимко з багатої сім’ї, вродливим і доладним, мав ще одну перевагу над Яковом – був на цілих три роки старшим од Улянки, а Яків тільки на рік з хвостиком. Отже, Тиміш мав повне право раніше заслати сватів.

      Після тієї підслуханої розмови Яшко став сторонитися Улянки. Аж вона то помітила і спитала, що з ним.

      – Тебе заміж оддадуть за Вергуна, – прямо сказав він.

      – Заміж? Що ти кажеш, Ясю? Я ж іще маленька…

      – Виростеш – і віддадуть.

      – Та що ти надумав таке собі, Ясю? – Улянка аж ніжкою тупнула, руки в боки взяла – геть доросла.

      – Мати твоя казали.

      – Мати…

      Улянка залилася сміхом – дзвінко-дзвінко. І йому стало смішно. Смішно, що міг повірити – Улянка могла належати, бути з кимось, крім нього, Яшком, навіть Вергуну.

      – Я от мами спитаю, – сказала Улянка, коли перестала сміятися.

      – Зажди…

      Але вона вже побігла. Ніжки босі майнули. Яшко бачив, як до мами свеї заговорила. Як та щось відповіла, потім руками замахала, явно сердячись. Потім обоє за хатою зникли.

      А при черговій зустрічі – на городі, біля межі – Улянка сказала, що вона маму попередила: довіку з Яшком дружитиме.

      – Дєд, – сказала тепер Оленка. – Так ти на нєй і женілся? І жілі ви долго і счастліво, только она умєрла раньше тебя? Да, дєд?

      «Що вона розуміє, цеє дівчисько», – подумав Яків.

      Десь під ложечкою занило. Він почув навіть звук – далекий, пронизливий, наче щось тріснуло, забриніло й не може перестати бриніти.

      – Да, дєд? Почему ти умолк?

      Оленка заглянула йому в очі. Тривожно і аж злякано. Пташка так дивиться, майнуло в голові.

      – Я што-то нє то сказала? Она…

      – Її Тиміш таки посватав, – сказав Яків. – І весілля було.

      – Вот как? Но ти ж нє побєжал топітся, как тот ваш Іванушка? Что ти сделал? Уєхал? А она?

      Що він зробив? Питає, що він зробив? А що він міг зробити?

      – Я викрав її з весілля, – сказав Яків. – Силою забрав.

      – Украл? – Оленка аж звелася на ноги, і