Століття Якова. Володимир Лис

ти не… То я дохтурку покличу…

      – Не бойся, ізбу не сожгу, – наче почула його думки.

      Приведена ним того-таки вечора дохтурка Вікторія глянула на тільце, що здригалося у напівсні в судомних конвульсіях, взяла за руку, підняла рукав, подивилася на геть сколотий синьо-чорний цурпалок:

      – Ломка, Якове Платоновичу… Боюся, що на останній стадії…

      – Останній стадії?

      – Так. Кажуть, тоді вони навіть маківки просто їсти беруться…

      – І цяя трощила…

      Дохтурка подивилася ще раз на примару, на Якова.

      – «Швидку» я, звісно, викличу… Документи є при ній?

      – Документи?

      – Ну, паспорт чи щось…

      – Ни знаю…

      Ні документів, ні речей при цій приблуді-наркоті не було. Тильки старе, геть вибруднене платтячко, а під ним, вочевидь, давно не міняні майтечки, трусики, як типерка кажуть. Та майтечки Яків уже потім побачив, як вона на другий день, геть знесилена, попросила:

      – Дєд… Сходіть би мнє… Ізвіні… Но двігать нічем не могу… Всьо словно із вати… Нєт, із жєлє…

      Він і приніс стару каструлю, поміг ті майтечки зняти, а тоді відвернувся.

      Та то було вранці, а ввечері Яків не знати чого сказав до дохтурки:

      – Не треба «скору»…

      Невідомо чого й сказав… Ци… Ци передчував щось?

      – Не треба? – здивувалася дохтурка.

      – Я того… Їден свій спосіб попробую…

      – Ну, як хочете… Але як помре?

      – Може, й не помре.

      Дохтурка зробила якийсь заштрик і пішла.

      Спосіб… Він пригадав, як тітка Герасимиха дядька Івана од білої гарячки рятувала. А ще од лютої наврочниці…

      Змусив, буквально силою влив до рота теплої посоленої води з настоєною ромашкою. А тоді, як виблювала, настоянки оману, яку для себе приготував, бо ж кашель посеред літа невідомо чого став душити, дав напитися, поволі, між зубами звелів проціджувати.

      Незвана гостя після того то засинала, то прокидалася, хрипіла й просила ще укола. На ранок затихла, а коли він прокинувся, задрімавши на лавці після тої нічної несплячки, здалося, що не дихає. Кинувся, нахилився до блідого, як смерть, лиця.

      Дихала, хоч і ледь чутно.

      З того дня він за трави взявся. І спосіб із травами од Герасимихи покійної, і ще дідівський, що рятував од ламання костей, од ревматизму та од глистів у голові, як у них в селі казали, – все перепробував.

      – Нащо вам, тату, тая морока з циєю потороччю, чужаницею? – Олька.

      – Сказано в Писанії… Поможи ближньому…

      – Знаю… Знаю… Порятуєте, а вона вб’є або обкраде. Така ближня, що й до вітру разом не ходили…

      – А що в мене красти…

      – Приведе таких, як і сама…

      Вони сварилися, а дівчисько, виявляється, слухало…

      – Тьотка, ви Екзюпері читалі?

      Заскочені, вони обоє – батько і дочка – обернулися. Стоїть, од вітру хитається. Очиськами – нічого не скажеш, гарні, майже блакитні, з поволокою – блимає.

      – Якого ще в дідька Зюпері? – Олька вибухнула.

      – Каторий