Століття Якова. Володимир Лис

– сто рублів із очиць викинула.

      – Ладушкі, дєдуля, чорт с тобой… Похожу і так.

      І вона таки ходила, ледь дибцяла по двору, доки не дозволив скинути ті мотузяні кайданки.

      6

      Через кілька днів чи, може, й цілий тиждень після тієї розмови з Олькою сиділи на порозі хати – цвіркунів слухали, розспівалися, розпілікалися, зарази, Оленка й спитала:

      – Дєд, а ти любіл когда-нібудь?

      – Що?..

      Він аж здригнувся з несподіванки.

      – Ну, любіл, спрашиваю… В юності ілі когда там? Баба ж у тєбя била, раз доч єсть?

      Чи він любив? Що це дівчисько знало про любов?

      І раптом тоді, коли з Оленкою сидів, як і тепер, чогось ота розмова постала, матері його, Параски, і сусідки, Федотихи. Тая розмова…

      Він, малий Яшко, почув, як з-за хліва, од вітру, вертався.

      – Щось нам, кумо, тре’ з дітьми робити, – то Федотиха, Ярина, казала.

      – А що таке, кумо? З ким робити?

      – Та ж з твоїм Яшком і мею Улянкою, – Федотиха оглянулася, стишила голос, а Яків-Яшко встиг за вугол хати сховатися. – Ви-те ж бачите, кумо, що воне одне од однього не одходять. Чуть який мумент – Яшко до нас біжить, а Уляся до вашої хати норовить вирватися. Я вже про свята не кажу.

      – Та ж діти, кумо, – Яшко почув, як голос його мами із тривожного став веселішим. – Мє сусіди, то й вони дружать.

      Тут Федотиха ще раз оглянулася. Яшко побачив, як заблищали її очі.

      «Як у шкодного кота», – чогось подумав.

      – Ой, не кажіть, кумо… Діти-то діти, али я ж бачу, як ваш Яшко на неї дивиться. Як мої покійні бабуня казали – сто соловейків в оці сидять і виспівують. Та й Уляся до нєго горнеться. А ото йду з города, бачу, всілисє на колодах коло хліва, що би ви-те думали – Уляся зусім гень би дівка парубкові на плічє голівку свою схилила. Не приведе цеє до добра, кумо… А я жи зла вашому синові не хочу, самі знаєте.

      Яшко побачив, як враз темна хмара закрила мамине лице. Аж очі звів догори й угледів геть чисте літнє небо. Ні хмаринки, тильки Божа блакить, як їхні бабуня мовлять. Може, мама Параска відчула, що далі казатиме кума і сусідка? А вона сказала, що тая дружба їхніх дітей вельми небезпечна. Що вона веде прямісінькою стежкою до теї дурної любові, якщо вже не привела. Не хрестіться, кумо, і не блимайте так на мене. Дурне діло не хитре. Влюбетися, як води кварту випити. Ще рік-два, хай три… Закохаються, залюбляться, а там… Нє, кумо, я ж не проти б такого зєтя мати, як ваш синочок рідненький, а мій хрещений. Видко, що росте хлопець роботящий, майстеровитий, она як взявся тинок ладити, то як дорослий. Али ж, кумо, мій Федот окаянний ні за якого діла не віддасть Улянку за Яшка. Ну самі знаєте, кумо…

      – Знаю, кумо, що ми для вас бідота драна, – сказала Яшкова мати з важким зітханням, присвистом, мовби версту пробігла перед тим. – Де ж би нам до вас рівнєтися… Знайся кінь з конем, а віл… Ой, кумо, мині в хаті поратися тре’…

      – Не гнівайтеся, кумасю, бо і я такого не казала, і ви-те такого од мене ни чули, – одказала Ярина солодким голосом. – Али правда у тому, що хоче Федот, як підросте Уляна, з Вергунами