Дума про Хведьків Рубіж. Володимир Худенко

підсобиш, старим. Я й пішла. А то в дядини було не життя, а пекло. Ви не подумайте – вона людина хороша, тіки ж у неї свої діти, а я їй хто? Могла і словом образити, і вдарити могла. Отож до мене подруги в неділю прийшли й кажуть – ходімо, Галю, з нами ненадовго, навідаєш батьківщину. Я й пішла. А тоді – ходім да ходім на вечорниці, ми, кажуть, проведемо додому. От і провели… Вони потікали, а я накульгую з дитинства – не втекла. От… Мене схопили, то я одного вкусила – довелось, а тут ви…

      – А я думав, то вас поранили…

      – Та ні, ні…

      Максим знову розпалив вогнище і вкрив Галю своїм жупаном – ніч видалась вельми холодною.

      – Спати треба – пізній час уже. Іти зараз не можна – воно бачите, шо робиться. А ранком я вас одведу…

      Кинув на вогнище землі та запалив люльку. Тоді вийняв із піхов шаблі. Поклав коло себе.

      – А що то в вас чудні шаблі такі? Та дві…

      – Та… Шаблі як шаблі… Спіть.

      Молодик висунувся з-за хмар і осяяв увесь степ аж до далеких боліт. «Скільки то нечисті там шугає в годину цю?..» – подумав козак. Відігнав думку.

      – Скажіть, а ви часом не чаклун, що таку ватагу розбійників самі розігнали?

      – Та спіть уже…

* * *

      …Дим над Диким Полем, дим…

      Максим жене коня степом у бік татарського війська, що стрімко наближається. Він не знає, що там попереду – скаче і скаче, він не знає, що приречений, не знає, що Степан разом із загоном давно вже кинувся навтьоки.

      Він не знає, що залишився сам…

      Орда летіла, як вихор.

      Як суцільна всепоглинаюча курява над обрієм.

      Як дим над Диким Полем.

      Чогось пригадалися батькові коні…

      Як батько вмер, то жеребці та кобили зі стайні переломили загорожу – кинулись у відкритий степ. Ніхто їх не ловив, не припинав, не пас. Вони так і ошивались тут коло хутору багато-багато років.

      Табун виріс, здичавів…

      Декілька десятків диких коней – як живий пам’ятник померлому батьку в безмірному степу. Такий же стрімкий і вільнолюбивий, як і його козацька душа…

                   Гей, коні ж ви мої, коні,

                    Ой да порвіть застави,

                    Ой да летіть у поле,

                    В чистий широкий степ…

      То була улюблена батькова пісня.

      Максим пам’ятав тільки ці рядки, хоча ні – пам’ятав повністю, але була та пісня настільки сумною, що просто душа відмовлялася згадувати її слова. Ось як звучали вони:

                     Ой да китайка впала,

                      Голову мя накрила,

                      В серці стріла засіла,

                      Думи летіть, летіть…

                      Соколом думи знялись,

                      Линули в рідний хутір,

                      Там, де у стайнях коні

                      Дико кричать, іржуть…

                      Гей коні ж ви мої, коні,

                      Ой да порвіть застави,

                      Ой да летіть у поле,