Дума про Хведьків Рубіж. Володимир Худенко

прокажених та біснуватих шмаркачів! Уб’ю!!!

      Виговський озирнувся навсібіч і раптом спинив погляд на дивині – серед поля, серед снуючих туди-сюди людей в гущавині позицій Хмеля сидить на траві, вірніш, на килимку обгорілий татарин і натурально править намаз. Молитва його, правда, небагатослівна і звучить як фраза «Аллах кривавий», що повторюється.

      Виговський не чує того голосіння. Йому здається, що навіжений мусульманин кричить:

      – Діво Маріє, Спаси!!!

      – Нога! Нога, виродки! Но…а-а!..

      Діда Панаса підіймають.

      Без ноги.

      Гарматний обстріл – кругом біганина.

      Бух! Бух! Бух!

      Шмаття землі навіжено здіймається вгору, наче то не земля внизу, а спляча панська дружина, з якої п’яні холопи-повстанці зривають товсте покривало. Земля стогнала.

      «Ішла Божа Мати калину ламати», – прошепотів спантеличений Іван, дивлячись на скривавлений огризок Панасової ноги.

      «Ішла Божа Мати Спасати…»

      – Іди!

      Якісь геть інші люди підхопили Виговського, потаскали у протилежний бік.

      – Чого ти кричиш? Чого?! Поранений?!

      – Я?..

      Іван хтозна чого знітився.

      – Я не кричу…

      – Тільки-но ж горлав на всю пащу!

      Іван не помітив свого горлання. Він усе шукав поглядом обгорілого мусульманина між ряду мертвяків.

      – Маму звав… – промовив тихо.

      – Яку в дідька?!

      – Марію…

      – Іди вже!..

      Охоронець скривив принизливу гримасу.

      – Іди!

      Бранець похнюпився, рушив, проте якась рятівна божевільна здогадка спалахнула в його голові і він вирвався кричати дивне: «Ішла Божа Мати Івана Спасати! Ішла…»

      Впав од стусана, знепритомнів і таким чином був забраний геть від поля бою.

      У Софії дзвеніли дзвони…

* * *

      Причепилися до мене – розкажи жахалку і все тобі. Наче я який сільський Стівен Кінг – жахалки розказувати. Хоча…

      То все Світланка. Вона на такі справи охоча – щось про людожерів у газеті вичитала й давай. Та в неї не вийшло нічого – не вміє вона людей жахати. Сміху було та й годі! Ото до мене тепер: розкажи, Володько, жахалку, я знаю, ти вмієш так, щоб аж кров у жилах застигла. Що там я вмію… Ото моя тітка було – ще як у школу ходила, нарозказує бабиних переказів, дак нас, малих, уже й везуть по бабках-шептухах переляк виливати. Або про Вія… Страх та й годі – вночі заснути не можна!

      Стривайте…

      Є одна казочка – ще з діда-прадіда переказується. От я вам і повім.

      Слухайте, товариство!

      Ніч же ж яка – саме для жахалок.

      Горить купальське багаття, потріскує – о пів на другу ночі. Небо чисте-чисте, кожну зірочку видно. Навіть молодь порозходилась. А ми, школярі, сидимо тут, коло Ріпоччиного ставка – хороше так! Гріє багаття, соловейки потьохкують – краса! Світить місяць над полем колгоспним, що степом колись було, а там, далі-далі на Юрівку Роменським шляхом могилу серед степу того видно. Осіла та могила – перекопали, стовп