Дума про Хведьків Рубіж. Володимир Худенко

життя коту під хвіст!

      Все.

      Він, Іван – ніхто.

      – Чого ти рипаєшся?!! Чого? Пір’я піднімаєш?!! Ще всиплю! Ще!

      Хлопець уже не слухав матері.

      Втупився очима в псалтир і відчув, як запаморочення входить у голову пекельним туманом.

      Ще трохи, і вона лусне.

      Ось уже не видно церковних розписів у пошарпаній книжечці, і губи шепочуть геть не те:

      «Мирослава… Мирослава… Мирослава…»

      Суворо в такт молитвам…

      «Мирослава… Мирослава… Мирослава…»

      Вона сьогодні прийде.

      «Боже, їй же холодно! Надворі такий мороз…»

      – Ні! Їй не холодно, – відповідає внутрішній голос. – Їй ніколи не холодно, їй ніколи не боляче, їй ніколи…

      «Мовчи!» – Іван.

      – Глянь – уже полуніч! Дивись на двір – уже полуніч!!! – внутрішній голос, псалтир…

      «То й що? Мало хто швендяє після полуночі!» – Іван.

      – Ти знаєш, що для когось це – ПОЛУДЕНЬ! Ти знаєш, що таке НЕЧИСТЬ!!! – внутрішній голос.

      «Вона мене ЛЮ-Ю-Ю-БИ-И-И-ТЬ!!!»

      – Вона – мрець!

                      Де не взялись три Анголи

                     Та й взяли ті ризи на крилята,

                     Та й понесли ті ризи на небеса…

      ІІ

      Максим Безрідний щосили гнав коня курними шляхами Слобожанщини, оминаючи чумацькі обози й наспівуючи при цьому свою улюблену дурнувату пісеньку. Вже вечір скоро…

                                    Ой  да похилилась над Роменкою калина

                                    Ой  да відцуралася коханая дівчина…

      Ех…

      «Сірко був неправий… Неправий…» – одна ця думка вже битих дві доби обертається в похиленій козацькій голові.

      «Сірко був неправий!»

      «А мені байдуже! Най ганяє татар по Дикому Полю, упивається самогоном і розказує онукам побрехеньки про характерників! Літ так через десять… Якшо доживе… Сірко сліпий, глухий і дурний, якшо не баче правди. Якшо не хоче продерти свої п’яні очиці і вгледіти розрухи та безчинства козацької старшини – сотників і полковників! Чим були хужі ляхи від цих хрещених бусурманів?! Та яка до чорта різниця?!! Ні я, ні Сірко вже їм ладу не дасть, а надто його прокурене та пропите зборисько волоцюг під пишною назвою – «Запорозька Січ»!!! А ХРІН ТОБІ, А НЕ ДУШУ!!!»

      Сплюнув і вдарив по стременах. Він наче тікав, і наче за спиною була ціла орда татар чи вся польська армія з королем на чолі. Коло обочини ледь-ледь не скотився в яр розбитий чумацький віз – чоловік із п’ять у зашморганих сорочинах розвантажували з нього майно і намагалися підняти.

      – Аллах акбар!!!

      Максим на ходу, не спиняючи коня, із силою потягнув за вуздечку і не те що перескочив – перелетів над юрбою людей.

      Ззаду почувся якийсь скрик і брудна мужицька лайка.

      «Бісові діти… Я б вам голови на оці шаблі посадив! НА ОЦІ!!! Стали серед дороги…» – то подумки, не вголос. Максиму не до цього. Він роздратований.

      «Сірко був неправий…»

      «Сірко