Відродження. Стівен Кінг

озером та Електричним Ісусом. Наступного разу, коли я спустився в підвал ЗММ у пасторському будинку (а це сталося багато років по тому), він був цілковито порожній. Порожній, як рай.

      IV

      Дві гітари. «Хромові троянди». Блискавка на Вершині неба

      Коли ми озираємося назад, у минуле, то бачимо, що наше життя складається в певний візерунок. Кожна подія починає здаватися логічною, неначе щось – чи Хтось – накреслює для нас план усіх наших кроків (вдалих і невдалих). Узяти, приміром, матюкливого пенсіонера, котрий, сам того не бажаючи, наперед визначив мені заняття, що стало моєю роботою на двадцять п’ять років. Як це називається: доля чи щасливий випадок? Я не знаю. Та й звідки мені знати? Мене навіть там не було, коли Гектор Цирульник пішов шукати свою сілвертонівську гітару. Колись давно я міг би сказати, що ми обираємо стежки наосліп: сталося те, потім се, потім п’яте і десяте. Та тепер я знаю краще.

      Існують сили.

      1963-го, до того як «Бітлз» здійснили прорив на сцені, Америку охопила нетривала, проте сильна лихоманка – захоплення народною, чи то пак фолк-музикою. Телепередача, яка з’явилася в слушну годину, щоб нажитися на тому шаленстві, називалася «Як його там». У ній виступали білошкірі інтерпретатори чорношкірого досвіду, такі як «Тріо Чеда Мітчела» та «Нові менестрелі Крайсті». (Причому білих комуняк, таких як Піт Сіґер і Джоан Баез, на виступи не запрошували.) Мій брат Конні був найліпшим друзякою Ронні, старшого брата Біллі Пекета, тож вони дивилися «Як його», як вони її називали, суботніми вечорами вдома у Пекетів.

      У той час із Пекетами жив дід Ронні й Біллі. Він був знаний під прізвиськом Гектор Цирульник, бо то була його професія, якою він заробляв майже п’ятдесят років, хоча уявити його в цій ролі й було важко – перукарі, як і бармени, мають вирізнятися приємною балакучістю, а Гектор Цирульник украй рідко щось казав. Він просто сидів у вітальні, перекидав повні ковпачки бурбону собі в каву і курив «типарили»[38]. Їхнім запахом просмердівся весь будинок. Коли Гектор таки розтуляв рота, його слова були густо пересипані лайкою.

      Проте «Як його там» він любив і завжди дивився разом із Коном і Ронні. Одного вечора, після того як один білий хлопець заспівав щось про те, що його крихітка покинула його і йому так сумно, Гектор Цирульник презирливо пирхнув і сказав:

      – Чорт, хлопці, це ніякий не блюз.

      – Діду, ви про що? – спитав Ронні.

      – Блюз – це зла музика. А той хлопець наче тільки-но надзюрив у штанці й боїться, шо мамка насварить.

      Почувши це, хлопці дружно розсміялися – частково від задоволення, частково від подиву, що в Гекторі помер музичний критик.

      – Ану ждіть, – сказав він і повільно піднявся сходами, хапаючись за поруччя вузлуватою рукою й підтягуючись. Його не було так довго, що хлопці вже майже про нього забули. Але зрештою Гектор спустився сходами, несучи за гриф покоцану гітару «Сілвертон». Її корпус був потертий і перев’язаний шматком обстріпаного

38

Сорт сигар, коротких, тонких і з м’яким смаком.