Відродження. Стівен Кінг

Джейкобз скоро поїде, може, навіть завтра, а нам перед цим треба з ним побачитись. Треба йому сказати, що ми його досі любимо.

      Кон відсахнувся від мене й змахнув рукою зі своєї футболки з написом «Ліга плюща» щось невидиме, наче боявся, що я залишив на ній воші.

      – Ти здурів чи що? Я туди не піду. Він сказав, що Бога немає.

      – А ще він наелектризував твоє горло і врятував тобі голос.

      Кон збентежено знизав плечима.

      – Голос би й так повернувся. Доктор Рено сказав.

      – Він казав, що голос повернеться за тиждень-два. Це було в лютому. У квітні ти ще не говорив. Через два місяці.

      – То й що? Трохи надовше затяглося, і все.

      Я не вірив своїм вухам.

      – Ти що, боягуз?

      – Ще раз таке скажи, так тобі вріжу, що на землю ляжеш.

      – Чому ти не хочеш йому хоча б подякувати?

      Він дивився на мене, міцно стиснувши губи. Щоки палали.

      – Нам не можна з ним бачитися. Мама й тато так сказали. Він псих, а може, ще й п’яниця, як його жінка.

      Мені відібрало мову. Очі налилися сльозами. Не від болю; то були сльози люті.

      – А ще, – сказав Кон, – мені треба наповнити ящик дровами, поки тато не повернувся, бо перепаде на горіхи. Тому, Джеймі, ти краще мовчи про це.

      І він пішов, залишивши мене стояти там. Мій брат, який став одним із найвидатніших астрономів світу (2011 року він відкрив четверту так звану планету зони Золотоволоски, де може бути життя) залишив мене стояти там. І більше ніколи не згадував про Чарльза Джейкобза.

      Наступного дня, у вівторок, я знову припустив трасою 9, щойно закінчились уроки. Але додому не пішов.

      На під’їзній доріжці пасторського будинку стояла нова машина. Ну, не зовсім нова, якщо бути точним – то був «Форд Ферлейн» 1958 року випуску, з іржавим порогом і тріснутим склом із боку пасажира. Багажник було піднято, і, зазирнувши в нього, я побачив дві валізи й громіздкий електронний прилад – осцилоскоп, можливості якого преподобний Джейкобз якось демонстрував нам на ЗММ. Сам Джейкобз був у сараї-майстерні. Я чув, як він там гримить речами.

      Поки я стояв біля його нової-старої машини й згадував «бельведер», від якого лишилась обгоріла руїна, виникло бажання кинутися навтьоки й бігти не озираючись додому. Цікаво, яким би було моє життя, якби я це зробив. Цікаво, чи писав би я ці рядки. Але хто може це знати, правда? Святий Павло аж занадто мав рацію щодо того темного дзеркала. Ми всі дні в нього вдивляємося й не бачимо нічого, крім власного відображення.

      Замість бігти, я набрався духу й пішов у сарай. Джейкобз складав електронне обладнання в помаранчевий дерев’яний ящик, перекладаючи його великими аркушами пожмаканого коричневого паперу, і спочатку не помітив мене. Одягнений він був у джинси й просту білу футболку. Колоратки вже не було. Зазвичай діти нечасто помічають зміни, які відбуваються з дорослими, але навіть тоді, у дев’ять років, я побачив, що він схуд. Він стояв у колі сонячного світла, а коли почув, що я зайшов, підвів погляд. На його обличчі прорізалися нові зморшки,