Відродження. Стівен Кінг

він спирається, дієва… але я справді в цьому сумніваюся. Джеймі, мені здається, я обдурив твого брата. Переконав, пробач за каламбур. Це трюк, якого навчають у богословській школі, хоча там це називають «підігріванням віри». Мені це завжди добре вдавалося, хоч і відчував при цьому сором, змішаний із задоволенням. Я сказав твоєму брату, щоб чекав на диво, а потім увімкнув струм і запустив свого уславленого дзизкунчика. Щойно я побачив, як у твого брата смикнулися губи й блимнули очі, я зрозумів, що все вдасться.

      – Це надзвичайно! – сказав я.

      – Так, справді. А ще доволі підло.

      – Га?

      – Не зважай. Головне, щоб ти йому про це ніколи не розказував. Голосу він, мабуть, більше ніколи не втратить, але все може бути. – Він глянув на годинник. – Знаєш що? Я б охоче потеревенив з тобою ще, але треба їхати, бо хочу до ночі дістатися Портсмута. А тобі краще йти додому. І там тримати в таємниці ще одне – те, що ти мене сьогодні навідував. Хай це залишиться між нами, добре?

      – Так.

      – Правда ж, ти не йшов повз будинок Мі-Мо?

      Я підкотив очі, наче хотів спитати, чи справді він мене вважає таким дурним, і Джейкобз знову розсміявся. Мене тішило те, що я можу його розсмішити, попри все, що сталося.

      – Я зрізав кут через поле Марстеллара.

      – Молодчина.

      Я не хотів іти й не хотів, щоб він їхав.

      – А можна спитати ще одне?

      – Можна, але тільки швидко.

      – Коли ви читали свою… – Я не хотів вимовляти слово «проповідь», воно чомусь здавалося небезпечним. – Коли ви говорили в церкві, то сказали, що в блискавці типу п’ятдесят тисяч градусів. Це правда?

      Обличчя в нього засяяло – як бувало лише тоді, коли хтось порушував тему електрики. Його хобі-коник, як сказала б Клер. Тато назвав би це одержимістю.

      – Цілковита правда! Блискавка – найпотужніша сила природи, окрім хіба що землетрусів і цунамі. Потужніша за торнадо й набагато могутніша за урагани. Ти коли-небудь бачив, як розряд вдаряє в землю?

      Я похитав головою.

      – Лише в небі.

      – Це прекрасно. Прекрасно і дуже страшно. – Він підвів голову, наче побачив блискавку, але того дня небо було ясно-блакитним, тільки невеличкі білі пухкі пір’їнки поволі пливли собі на південний захід. – Якщо захочеш побачити це зблизька… Ти ж знаєш Лонґмедоу, так?

      Авжеж, я знав. На півдорозі до Козячої гори розташовувався державний громадський парк. Називався він Лонґмедоу. Звідти можна було побачити неозорі східні обшири, що тяглися на багато миль до горизонту. Ясної прозорої днини звідти було видно Пустелю штату Мен у Фріпорті. А інколи навіть Атлантичний океан за нею. Щосерпня ЗММ виїжджали на літній пікнік у Лонґмедоу.

      – Якщо поїхати на північ дорогою від Лонґмедоу, то приїдеш до будки охорони курорту «Козяча гора»…

      – …куди не пускають, якщо ти не член клубу чи не відвідувач курорту.

      – Саме так. Класова система в дії. Але перед самою будкою є гравійна дорога, яка розгалужується вліво. Нею може проїхати будь-хто, бо то все державна