Ми були брехунами. Емілі Локгарт

могла заснути. Після опівночі він покликав мене на ім’я.

      Я визирнула у вікно. Ґет лежав на спині на дерев’яній доріжці, що веде в Уїндермір. Золоті ретривери, усі п’ятеро, лежали поряд із ним: Бош, Ґрендел, Поппі, Принц Філіп і Фатіма. Вони дружньо метляли хвостами.

      Місячне сяйво надавало їм блакитного відтінку.

      – Йди сюди, – покликав він.

      Я пішла.

      У мами не горіло світло. Решту острова поглинула темрява. Ми були самі, якщо не зважати на собак.

      – Сунься, – сказала я.

      Доріжка була неширока. Коли я лягла поряд із ним, наші руки торкнулися: моя – гола, його – в оливковій мисливській куртці.

      Ми дивилися в небо. Там було так багато зірок, ніби вони влаштували святкування, грандіозну протизаконну вечірку, яку галактика затіяла після того, як людей було вкладено в ліжечка.

      Я раділа, що Ґет не намагається продемонструвати свої знання з астрономії і не розповідає якоїсь маячні про загадування бажань. Але при цьому я не знала, як дати раду в його тиші.

      – Можна взяти тебе за руку? – запитав він.

      Я вклала свою долоню в його.

      – Усесвіт зараз видається таким величезним, – сказав він. – Мені потрібно триматися за щось.

      – Я тут.

      Його великий палець гладив мене по долоні. Усі мої відчуття зосередилися там, оживаючи від кожного дотику його шкіри до моєї.

      – Я не впевнений, що я хороша людина, – озвався він незабаром.

      – Я теж не впевнена, чи хороша я. Я імпровізую. Вдаю.

      – Ага. – Ґет на хвилинку замовк. – А ти віриш у Бога?

      – Наполовину.

      Я намагалася подумати про це всерйоз. Я знала, що Ґета не влаштує абияка відповідь.

      – Коли справи не дуже добрі, я молюся чи уявляю, що мене чує той, хто мене оберігає. Наприклад, кілька днів після того, як тато пішов, я думала про Бога. Для захисту. Але решту часу я просто продираюся крізь щоденне життя. Анітрохи не релігійно.

      – Я більше не вірю, – сказав Ґет. – Та подорож до Індії, злидні… Я не можу уявити Бога, який би допустив це. Потім я повернувся додому і став помічати це на вулицях Нью-Йорка. Хворі та голодні є навіть у найбагатшій нації світу. Я просто не можу уявити, що хтось оберігає їх. А це означає, що і мене не оберігає ніхто.

      – Та це не робить тебе поганим.

      – Моя мама вірить. Її виховали буддисткою, але зараз вона ходить до методистської церкви. Вона не надто тішиться мною.

      Ґет майже ніколи не говорив про свою матір.

      – Ти не можеш вірити лише тому, що вона каже тобі «вір», – cказала я.

      – Ні, питання в тому, як бути хорошою людиною, якщо більше не віриш.

      Ми вдивлялися в небо. Ретривери зайшли до Уїндерміру крізь клапан для собак.

      – Ти змерзла, – помітив Ґет. – Давай я дам тобі куртку.

      Мені було не холодно, але я сіла. Він теж сів. Розстібнув свою оливкову мисливську куртку і скинув її. Дав мені.

      Вона була нагріта його тілом. Заширока в плечах. Тепер його руки були голі.

      Я хотіла поцілувати його там, вдягнена в його мисливську куртку. Та не поцілувала.

      Можливо, він кохав Ракель. Ті фотки в його телефоні.