Ми були брехунами. Емілі Локгарт

ні, я говорю про те, як можна казати, що земля взагалі належить комусь із людей? – Ґет обвів рукою небо, океан, пісок.

      Міррен знизала плечима.

      – Люди постійно продають і купують землю.

      – Може, краще поговоримо про секс чи вбивства? – запитав Джонні.

      Ґет не звертав на нього уваги.

      – Можливо, земля взагалі не повинна належати нікому. Або, можливо, мусять бути якісь обмеження щодо того, чим можна володіти.

      Він нахилився вперед.

      – Коли взимку я був із волонтерською місією в Індії, ми будували туалети. Будували їх тому, що в людей у тому селищі їх просто не було.

      – Ну всі вже знають про твою Індію, – мовив Джонні. – Ти вже сто разів нам казав.

      Ось це мені і подобалося в Ґеті: у ньому стільки захвату, він так невтомно цікавиться світом, що йому важко й уявити, як людям може бути нецікаво його слухати. Навіть коли вони прямо заявляють про це. А ще він ніколи ось так просто не дасть нам спокою. Він хоче примусити нас думати, навіть якщо ми опираємося. Він увіткнув палицю у вугілля.

      – Я вважаю, ми мусимо говорити про це. Не кожен має власний острів. Хтось працює на таких островах. Хтось працює на заводі. Дехто сидить без роботи. Дехто й без їжі.

      – Замовкни вже, – обірвала Міррен.

      – Замовкни назавжди, – додав Джонні.

      – У нас на Бічвуді викривлений погляд на людство, – продовжив Ґет. – Не думаю, що ви це усвідомлюєте.

      – Замовкни, – сказала я. – Я дам тобі більше шоколаду, якщо ти мовчатимеш.

      І Ґет замовк, але змінився на обличчі. Він різко встав, підняв з піску камінь і щосили жбурнув. Він стягнув светра, скинув туфлі. А тоді зайшов у воду в джинсах.

      Розлючений.

      Я дивилася на м’язи його плечей у місячному світлі й бризки, які здійнялися, коли він занурився у воду. Він пірнув, і я подумала: якщо я не піду за ним зараз, він дістанеться Ракель. Якщо я не піду за ним зараз, він полишить нас. Брехунів, цей острів, нашу родину, мене.

      Я скинула светра і пішла за Ґетом у воду, у сукні. Я увірвалася у воду й попливла туди, де на спині лежав він. Вода прибрала з обличчя його вологе волосся, відкривши тонкий шрам на брові.

      Я простягла до нього руку.

      – Ґет.

      Він здригнувся. Став по пояс у воді.

      – Пробач, – прошепотіла я.

      – Я не кажу тобі замовкнути, Кейді, – сказав він. – Я ніколи не кажу тобі такого.

      – Я знаю.

      Він мовчав.

      – Будь ласка, не замовкай, – попросила я.

      Я відчула, як він ковзає очима по моєму тілі під мокрою сукнею.

      – Я забагато говорю. Розводжуся про все.

      – Я люблю, коли ти говориш, – сказала я, бо так воно й було. Коли я зупинилася, щоб послухати, мені це сподобалося.

      – Просто все змушує мене…

      Він замовк.

      – У світі все переплуталося, все.

      – Так.

      – Може, мені слід… – Ґет узяв мої руки у свої й повернув їх, щоб побачити написи на долонях, – слід жити сьогодні і не турбуватися весь час.

      Моя долоня була в його мокрій долоні.

      Я