Ми були брехунами. Емілі Локгарт

успіх, невловимість – це про Джонні. У дитинстві він вішав наших Барбі на шибениці і стріляв у нас зробленими з «Лего» рушницями.

      Цукор, цікавість, дощ – це про Міррен. У післяобідній час вона подовгу плюскотілася із Тафтом та близнючками на великому пляжі, поки я малювала картини на папері у клітинку і читала в гамаку на веранді маєтку Клермонт.

      А потім до нас на літо почав приїздити Ґет.

      Чоловік тітки Керрі покинув її, коли вона була вагітна братом Джонні, Віллом. Не знаю, що вже там трапилось. У родині це ніколи не обговорювали. Коли прийшло восьме літо, Вілл уже народився, а Керрі вже зійшлася з Едом.

      Ед торгував витворами мистецтва й обожнював дітей. Це все, що ми знали про нього, коли Керрі повідомила, що він також приїде на Бічвуд разом з Джонні та малюком.

      Того літа вони приїхали останніми, і більшість родини стояла на березі, чекаючи, коли човен пристане. Дідусь підняв мене, щоб я могла помахати Джонні, який, одягнений в оранжевий рятівний жилет, щось кричав нам з носа катера.

      Бабуся Тіппер стояла поряд з нами. На хвильку вона відвернулася від човна і витягла білу м’ятну карамельку. Розгорнула і засунула мені до рота.

      Коли бабуся знов повернулася до човна, вона змінилася на обличчі. Я швидко перевела погляд, щоб побачити те, що бачила вона.

      З човна зійшла Керрі, несучи Вілла на стегні. Він був у дитячому рятівному жилеті, з якого виднілася лише копиця білявого волоссячка. Його поява супроводжувалася схвальними вигуками. Цей жилетик, як у всіх нас, коли ми були малими. Це волосся. Як чудово, що цей маленький хлопчик, якого ми ще не знали, пішов, очевидно, у породу Синклерів.

      Джонні зістрибнув з корабля та кинув свій жилет на причал. Передусім він підбіг і штурхнув Міррен. Потім штурхнув мене. А також штурхнув близнючок. Потім підійшов до дідуся і бабусі і, виструнчившись, сказав:

      – Радий бачити вас, бабусю та дідусю. Я сподіваюся, що на нас чекає щасливе літо.

      Тіппер обійняла його.

      – Це мама тебе навчила, еге ж?

      – Так, – сказав Джонні. – І ще я маю сказати, що радий знову вас бачити.

      – Хороший хлопчик.

      – Можна вже йти?

      Тіппер поцілувала його веснянкувату щоку.

      – Іди вже.

      За Джонні йшов Ед, змушений зупинитися, щоб допомогти робітникам вивантажити багаж з моторного човна. Він був високий та стрункий. Шкіра його була дуже темною – індійське коріння, як ми дізнаємося потім. На ньому були окуляри в чорній оправі та елегантний одяг у міському стилі: лляний костюм і смугаста сорочка. Штани трохи зім’ялися під час подорожі.

      Дідусь поставив мене на землю.

      Рот бабуні Тіппер витягнувся в рівненьку смужку. Потім вона посміхнулася до самих вух і зробила крок уперед.

      – Ви, напевне, Ед. Яка приємна несподіванка!

      Він потис їй руку.

      – Керрі не говорила, що ми приїдемо?

      – Звичайно, говорила.

      Ед обвів очима нашу білу-білесеньку родину. Повернувся