Ми були брехунами. Емілі Локгарт

я дурний – думав, що немає нічого кращого за шоколад.

      Як глибоко символічний жест дарую тобі цю плитку «Воуж»[5], яку купив, коли ми всі їздили до Едгартауна. Можеш з’їсти її чи просто покласти поряд і почуватися зверхньо.

      Я не відповідала, але малювала Ґетові олівцями смішні картинки, на яких ми були вдвох. Прості фігурки – ручки, ніжки, голова – махають, стоячи перед Колізеєм чи Ейфелевою вежею, на вершині гори, на спині дракона. Він чіпляв їх над ліжком.

      Ґет не втрачав жодної нагоди торкнутися мене. Під столом за обідом, у кухні, коли там нікого не було. Потайки і відкрито, за спиною дідуся, поки той кермував моторним човном. Я не відчувала бар’єрів між нами. Коли ніхто не бачив, я торкалася Ґетових вилиць, пробігала по спині. Я брала його за руку, притискала великий палець до зап’ястка і відчувала, як у його венах пульсує кров.

12

      ОДНІЄЇ НОЧІ у липні п’ятнадцятого літа я пішла купатися на маленький пляж. Сама. Де були Ґет, Джонні та Міррен?

      Я не знаю, справді.

      Ми часто грали у скрабл[6] у Ред-Ґейті. Може, вони були й там. А може, й у Клермонті, де під акомпанемент тітчиних сварок їли джем із морської сливи, намащуючи його на галетне печиво.

      У будь-якому разі, я зайшла у воду в спідній білизні та нічній сорочці. Очевидно, коли я прийшла на пляж, на мені більше нічого не було. На піску мого одягу так і не знайшлося. Як і рушника.

      Чому?

      Цього я теж направду не знаю.

      Напевне, я далеко запливла. Берег оточують великі скелі, кострубаті, чорні; у сутінках вони завжди мають зловісний вигляд. Напевне, я занурилася у воду з головою і врізалася в одну з таких скель.

      Як я вже сказала, я не знаю.

      Я пам’ятаю тільки це: я поринула в океан, просто на кам’янисте дно, і я бачила підвалини Бічвуду, і мої руки та ноги заціпило, а пальці були холодні. Я падала, а пасма водоростей пропливали повз мене.

      Коли мама знайшла мене, я лежала, зіщулившись, на межі піску і води. Мене страшенно трусило. Дорослі загорнули мене в ковдри. Намагалися зігріти мене в Каддлдауні. Вони напоїли мене чаєм і тепло вдягнули, та попри це я тремтіла й не могла говорити, тож мене відправили в лікарню на Мартас-Він’ярді, де обстежували протягом кількох днів. Переохолодження, проблеми з дихальними шляхами, і, схоже, якась черепно-мозкова травма, хоча знімки нічого не показали.

      Мама лишилася зі мною, жила в готелі. Я пам’ятаю сумні, сірі обличчя тітки Керрі, тітки Бесс і дідуся. Я пам’ятаю, що відчувала, ніби легені чимось наповнені, ще довго після того, як лікарі сказали, що вони чисті. Я пам’ятаю, як мені здавалося, що я більше ніколи не зігріюся, навіть коли мені сказали, що в мене вже нормальна температура. Боліли руки. Боліли ноги.

      Мама забрала мене одужувати у Вермонт. Я лежала в ліжку в темряві, і мене переповнювала жалість до себе. Бо мені було погано, а ще більше тому, що Ґет жодного разу не зателефонував.

      І не написав. Хіба ми не були закохані? Хіба ні?

      Я написала

5

Шоколад «Vosges».

6

Настільна гра, що полягає у складанні слів із фішок з літерами, на кшталт «Ерудита».