Ловець снів. Стівен Кінг

і Лорі Сью Кенопенскі протрималися місяців вісім, а потім – бабах – і все, маємо те, що маємо, допоможіть зібрати довбані уламки.

      Бобер узагалі-то хлопець веселий, будь-хто з його приятелів це підтвердить, але зараз настали похмурі часи. Він не зустрічається зі своїми друзями (тими, кого вважає справжніми друзями), окрім як протягом одного тижня в листопаді, коли вони збираються всі разом, а минулого листопада вони з Лорі Сью ще трималися, так, насправді за соломинку, але все ж трималися. Зараз же він проводить багато часу – надто багато, і він про це знає – в барах портлендського Старого порту. «Ілюмінатор», «Морський клуб» і «Паб на Фрі-стрит». Він забагато п’є, забагато курить траву і вранці має такий вигляд, що воліє не дивитися на себе в дзеркало у ванній. Очі в червоних набряклих повіках сором’язливо тікають убік, і він думає: «Час припинити швендяти по цих забігайлівках. Інакше незабаром зі мною станеться те саме, що з Пітом. Триндець і святі банани».

      Досить забігайлівок, досить гулянок – ага, ідея офігенна, але потім усе повторюється, поцілуй мене в корму і щоб ви добре жили. Цього четверга він іде на Фрі-стрит, і нехай хоч зірки з неба падають, але в його руці буде пиво, в кишені косячок, а з музичного автомата буде литися стара інструментальна музика, яка чимось нагадує «Венчерз»[2]. Назви цього гурту, який був популярний іще до його народження, він не пам’ятає, але добре знає цю музику, бо після розлучення став багато слухати портлендські радіостанції, які грають старі хіти. Старі хіти заспокоюють. Більшість новинок Лорі Сью знала й любила багато з них, але Бобер їх просто не розумів.

      На Фрі-стрит майже нікого: може, з півдюжини хлопців біля барної стійки, і ще стільки ж ганяють кулі на більярдному столі в задній кімнаті, Бобер і троє його друзяк сидять в одній із кабінок, потягують кеговий «Міллер» і зрізають колоду засмальцьованих карт, вирішуючи, хто платитиме за наступну порцію. Що ж це за інструментальна мелодія з такими муркітливими гітарними програшами? «Без кордонів»? «Телстар»? Нє, в «Телстар» є синтезатори, а тут синтезаторів не чути. Але чи не насрати? Решта хлопців обговорюють Джексона Брауна[3], який учора ввечері виступав у муніципальному центрі і зробив ульотне шоу, якщо вірити Джорджу Пелсену, який був там.

      – Я вам розповім іще про дещо ульотне, – заявляє Джордж, виразно дивлячись на них. Потім задирає гостре підборіддя і показує червону мітку на шиї збоку. – Знаєте, що це?

      – Чи, бува, не засос? – трохи боязко питає Кент Астор.

      – Та ти геній, бля, – говорить Джордж. – Після концерту я терся біля виходу зі сцени з іншими хлопцями, хотів автограф Джексона отримати. Чи, може, Девіда Ліндлі, він теж крутий.

      Кент і Шон Робідо погоджуються з тим, що Ліндлі крутий – не гітарний бог, зрозуміло (Марк Нопфлер із «Дайр Стрейтс» – ось хто справжній бог гітари, ще Ангус Янг з «Ей-Сі/Ді-Сі», ну і Клептон, зрозуміло), але все одно він дуже й дуже гарний. У Ліндлі шалені гітарні ходи, а ще кльові дреди до плечей.

      Бобер не став устрявати в розмову. Його раптом охопило бажання забратися звідси, геть із цього смердючого безглуздого бару,

2

«The Ventures» – американський гурт, заснований у 1958 році. Відомий виконанням інструментальних рок-композицій.

3

Clyde Jackson Browne – американський вокаліст, гітарист, клавішник, композитор, автор текстів, продюсер.