Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

не переймався тим, аби перепитувати, чому ніхто з тих численних людей, які телефонували, не зупинився. Стикався з таким і раніше. Інколи люди бояться вплутуватися в юридичні формальності. Хоча частіше це відверті випадки поведінки «мені на це насрати». Багато такого коїлося навкруги. Але ж… діти. Господи, тільки подумати.

      – Дев’ять-один-один, я беруся за це. Сімнадцятий відбій.

      Джиммі ввімкнув свої блимавки, перевірив у люстерках заднього огляду, чи вільний шлях, а потім різко рвонув із гравійного узбіччя зі знаком: «РОЗВЕРТАТИСЯ ЗАБОРОНЕНО, ОКРІМ ОФІЦІЙНОГО ТРАНСПОРТУ». Восьмициліндровий двигун «Корони Віки» лютував, цифровий спідометр промиготів до 95, де й завис[55]. По обох боках дороги запаморочливо мелькотіли дерева. Він наздогнав якийсь старий, незграбний «Б’юїк», що вперто не бажав поступатися смугою, і обійшов його. Повернувшись знову на швидкісну смугу, Джиммі побачив відпочинкову зону. І ще дещо. Двоє маленьких дітей – хлопчик у шортах і дівчинка в рожевих штанцях – сиділи на тросах огорожі вздовж проїзду. Вони були схожими на найменших у світі бродяг, і серце в Джиммі стислося аж до болю. Він мав власних дітей.

      Побачивши блимаючі вогні, вони підвелися, і на одну жахливу секунду Джиммі подумав, що малюк ступить перед його крузером. Благослови Боже ту маленьку дівчинку, яка вхопила його за руку й крутнула назад.

      Джиммі скинув швидкість так нагло, що його блокнот штрафних квитанцій, реєстраційний журнал та айпад полетіли каскадом із сидіння на підлогу. Передок «Вікторії» трохи занесло, але він виправив машину і зупинив її, заблокувавши проїзд, де вже стояли кілька машин. Що це тут трапилося?

      Якраз визирнуло сонце, і в мозку патрульного Джиммі Голдінга зблиснуло абсолютно невідповідне поточній ситуації слово: «ПРИПЕЧАТУЄ. Я можу викласти ПРИПЕЧАТУЄ і виграти начисто».

      Та маленька дівчинка вже бігла до водійських дверей крузера, тягнучи за собою свого зарюмсаного, спотикливого меншого брата. Її обличчя, бліде й перелякане, мало вираз на роки старший, ніж годилося б, а в братика на шортах розпливлася велика волога пляма.

      Обережно, щоб не вдарити їх дверима, Джиммі виліз. Щоб опинитися на їх рівні, він опустився на одне коліно, і вони кинулися йому в обійми, мало не перекинувши його навзнак.

      – Тпру, тпру, легше, з вами все буде гара…

      – Ота погана машина з’їла мамуню й тата, – сказав маленький хлопчик, показуючи. – Та погана машина, що отам. Вона з’їла їх цілком, як той поганий воук з’їв Чевону Шавочку. Ви мусите дістати їх назад.

      Неможливо було зрозуміти, на який саме автомобіль указує пухкенький палець. Джиммі бачив їх чотири: універсал, що мав вигляд, ніби був проїхав дев’ять важких миль якимись лісовими манівцями, чистенький-акуратненький «Пріус», «Додж Рем» із причепленим трейлером для перевезення коней і «Форд Експідішен».

      – Як тебе звуть, маленька дівчинко? Я – патрульний Джиммі.

      – Рейчел Луссіер, – відповіла вона. – А його Блейкі. Він мій менший брат. Ми живемо

55

95 миль/год = 152 км\год.